Скільки разів, зайшовши у стосунках у глухий кут повного непорозуміння, не знаєш, де шукати той вихід, з чого починати зворотній рух…
Виявляється, починати можна, не тільки підбираючи потрібні слова. Можна створити театральну подію, та краще – не тільки на сцені, а й довкола сцени. Так, щоб зацікавлений глядач мав можливість замінити актора, його репліки та дії на ті, що вважає більш доречними у побаченій ситуації.
Це є форум-театр. Інша усталена назва, дещо важча для сприйняття – театр пригноблених, естетику якого задекларував бразильський письменник та драматург Аугусто Боал. Така форма театру популяризована більш ніж у 120-ти країнах світу та має, за задумом засновника, навчати людей розвивати свою чутливість та безстрашно розуміти соціальну реальність. Це дієвий театр не лише через сценічний рух: театр пригноблених вчить діяти на засадах совісності, втручатися у побачену насправедливість.
Тем для розкриття та виправлення наше сучасне життя пропонує достатньо. Наразі кожен у нашій країні є пригнобленним страшними реаліями війни. Тож, форум-театр джокерки Лариси Головко з цих міркувань обрав виставу-розмову про стан жінки, що втратила коханого на війні – та ставлення суспільства до цього болю… [про подію писала наша газета].
Студенти ж Запорізького фахового коледжу комп’ютерних технологій Запорізької політехніки разом із джокеркою Ганною Клименко представили у жовтні свої форум вистави: про самотність у спільноті та один із аспектів сімейних стосунків.
І пробираючись лабіринтом коридорів до сховища, де мали відбутися форум-вистави, я подумала, що цей лабіринт символічний: заплутані непорозумінням та образами стосунки саме так і виглядають. Та є вказівники: глядачі разом намацували їх своїми відчуттями під час вистави, та власне форуму – її обговорення. І деякі підказки я спробую вмонтувати у своє життя…
Щоб підвести глядачів до участі у події, Ганна Клименко провела уявну прогулянку …Хортицею. Під уявні пахощі та звуки, та ще й з чарівною імітацією дощу, який починається, проливається та минає. Звуки – вповні театральний шум дощу, ми створювали за підказками пані Ганни. А потім мали сказати «раз-два-три: дія!» – і ляснути в долоні…
І почалося.
Як переказати виставу? «Самотня душа» – це декілька розмов та діалогів, в яких головний герой хоче донести свою ідею, потім просто хоче бути почутим, а далі вимагає вже чи не співчуття, бо не отримав очікуваної уваги у жодного співрозмовника…
Хтось не бере його думки до уваги – ну, не співпадають його смаки із друзями у кіноклубі, хтось під час розмови чекає на повідомлення та дивиться у телефон [це наразі щохвилинно відбувається не тільки на сцені]. І навіть дівчина, попри юну симпатію до неї, має свої плани, незадоволена тим, що їх не враховують, а на пошук співчуття піднімає наманікюрений пальчик. “Бачиш, – мовляв, – я зламала нігтик!”
Та задум форум-вистави у тому, що кожен глядач може вийти на сцену та запропонувати свій варіант спілкування, щоб достукатися, добитися уваги для себе…
І варіантів розвитку знаходиться декілька. Виходять сміливці, додають свої репліки до почутого зі сцени діалогу, особливо часто долучаються до сцени розмови із дівчиною. Та дарма: вона знову піднімає пальчик!
“Дівчина з Бердянська”, – тихо підказує мені Лариса Головко. Так, на сцені – декілька дітей із ускладненою війною біографією. Думаю, вистава прибирає непорозуміння й у цьому сенсі.
Тривало обговорення: “Може, герой забув, що дівчина вже має спільні плани на вечір? Вона ж придбала квитки в кіно? Може, треба було спочатку вислухати її – які новини має, що відчуває? Бо може виявитися, що наш герой, який позиціонує себе як стражденного пригнобленого, а насправді…
Так, що ж насправді?
Втручається чарівна мама героя та намагається – бо бачить, що співрозмовник не відводить очей від телефону, домовитися про зустріч на каву. На вечір, в гості, коли той матиме час!
Шо ж, і такий розвиток подій можливий.
І під обережні коментарії обох джокерок, Ганни і Лариси, виникає розуміння, що й жертва неуваги, «самотня душа» – не жертва, тобто не пригноблений. Він наполягає на увазі, а чи здатен герой проявити увагу та співчуття до того, на якого впродовж вистави ображається? Чи… не пригнічує він оточуючих?
Може, почати із порозуміння, із запитання “Як ти?”… чи зі спільної прогулянки під Хортицьким дощем, хай навіть умовної? Для того, щоб опинитися у спорідненому емоційному стані та краще зрозуміти один одного, є багато щасливих ідей.
Тут, на виставі, цю спорідненість створила саме чудова мама головного героя «Самотньої душі».
Троянди, які вона дарувала, і були тою емоцією радості, вдячності й порозуміння. Хлопці передавали їх дівчатам, ті занурювали носики у квіти, посміхалися… Сяяли очі, розпашілі обличчя.
Форум-театр будив у серці кращі відчуття та… прокладав дорогу до виходу із непорозумінь та образ.
Друга вистава мала назву «Коли ж ти мене почуєш?» – та варта окремої розмови.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та учасників події
