Дві жінки, дві квартири в одному будинку, поруч із яким «прилетіло» днів десять тому. Однаково викришені вікна. Двері перекошені. «Дяка» від сусіднього «братнього» народу».
Обом жінкам надає допомогу Карітас Запоріжжя – будуть відновлені квартири.
Та різні історії.
Одна – це мокрі очі. Спогади про чоловіка, який без упину працював, заробляючи на кооперативну квартиру, потім – ремонт. Двері були засклені декоративно – шматочок лишився на згадку. Вишивки у великих рамах – куплені. Але ж красиві, наче гобелени в палацах… Це і все багатство. Ще була дача. Та хто тепер поїде туди, у Плавні, під обстріли? А чоловік раптово захворів, на операцію, на ліки пішли усі родинні гроші. Помер. І ось у цей затишок, що від щасливого минулого життя залишився, постукалась війна. Розбила шибки та надії хоч якось дожити. Мокрі очі.
Друга – це очі здивовані. “Уявляєте, яке чудо: коли це трапилося, коли «прилетіло», я була на дачі”. Наступного року їй 80. “Та, уявляєте. які обставини: 2 лютого 2022 року я нарешті залишила роботу”. Працювала у пологовому булинку… “Уявляєте, я вже майже прабабуся. Онука вагітна”… “І моє фото буде в газеті?” – “Буде. Поговоримо про таку щасливу подію, як пологи, бо ви на йьому розумієтесь”. – “Так”, – посміхається, щаслива.
…Так, наші реакції різні. Від розпачу до радості, що жива, усього декілька поверхів на ліфті.
Коли трапився обстріл і загинула молода дівчина у Шевченківському районі, на моєму подвір’ї на півгодини змовкли дитячі голоси. Про горе ми ще не знали. Через півгодини діти знову загомоніли. Хтось із них і не виїжджав із Запоріжжя, хтось із батьками недавно повернувся….
Від нашого розпачу не зміниться життя. Та він віднімає сили жити та цим творити спротив.
Інеса АТАМАНЧУК, фото з відкритих Інтернет-джерел
