«Один друг в Австралії, другий на Мальті, третій у Канаді»,
— перелічував приятель. Завзята туристка, я відчула заздрість: от би туди поїхати! Але яким чином? Хіба що у пошуках притулку від війни? Та не зваблюйтеся: біженці — не туристи.
Дратівливі вогні хмарочосів
Нічого дивного, що деякі мої знайомі, котрі залишилися в цей важкий час у Запоріжжі, — хто з прихованою заздрістю, а хто з певною зневагою — ставляться до земляків, які тимчасово виїхали за кордон: «Ми тут поневіряємося, а у них там легке життя». Це правда: без повітряних тривог, без вибухів, без блекаутів або відключень опалення — значно легше. Але… Чи таке вже воно легке?
Досі я намагалася розповідати, головним чином, про позитивні моменти своєї [назву речі своїми іменами] втечі від війни. Про допомогу, яку литовці повсякдень надають українцям. Про корисне, що можемо в них запозичити. Про цікаве, чим можна підняти настрій земляків. Тепер торкнуся зворотного боку «шоколадної» медалі.
Нагадаю: Литва хоч і більша за Латвію чи Естонію, та все ж невелика і — ніде правди діти — відносно небагата країна. За населенням та за територією вона десь удвічі перевершує довоєнну Запорізьку область.
Днями у вечірньому автобусі, дивлячись на вогні хмарочосів у бізнесовому районі під назвою «Європа-центр», немолода литовка поділилася: «Усі вікна офісів на всіх поверхах світяться. Ніхто нічого не виробляє. А чиїми коштами це оплачується? Нашими».
Не судитиму, наскільки роздратування випадкової супутниці було обґрунтованим. Її слова я навела, щоб показати: не всі литовці задоволені своїм життям. Скаржаться на уряд, скаржаться на низькі зарплати і пенсії, скаржаться на… українців.
Хто кого годує?
Зокрема, подейкують, що біженці з України обійняли чимало вакансій. Мовляв, тепер важко працевлаштуватися громадянам Литви. Щоправда, при цьому ігнорується факт, що українці [серед них переважають жінки] змушені хапатися за будь-яку роботу. Насамперед за ту, від якої самі литовці відмовляються. Без досконалого знання непростої литовської мови знайти робоче місце, що відповідало би фаху та кваліфікації, неможливо. А без роботи — на що жити?
Мене часто запитують, яку грошову допомогу в Литві виплачують біженцям від війни. Наскільки я знаю, для українців працездатного віку жодних постійних виплат немає. Тим, хто знайшов прихисток у Вільнюсі, надали по 252 євро допомоги від міської влади. Один раз. Після цього 25-річна дівчина, з якою я ділила житло, нічого не отримувала. Працювала онлайн в Україні — на те й жила. А мені як пенсіонерці призначив допомогу литовський фонд соціального страхування [СОДРА]. Зараз це 184 євро на місяць. Причому, за литовським законодавством, пенсійний вік — від 65 років. Тим, хто молодше, виплати не світять. А щодо неповнолітніх дітей — батьки щомісяця отримують на них по 80 євро. Чи треба уточнювати, що на такі гроші у Литві не прогодуєшся? Щоб тут жити, треба працювати.
Зате наші співвітчизники, яким вдалося знайти роботу, справно виплачують податки. Тобто живлять країну, що дала їм тимчасовий захист, а не сидять на її шиї [як навіюють громадянам Литви російські пропагандисти].
В економічних оглядах читаємо, наскільки вигідним для ЄС став приплив біженців із України. Образно кажучи, вони наповнили свіжою кров’ю судини старіючої європейської економіки. Днями на сайті «Главком» бачила повідомлення: польські роботодавці занепокоєні… виїздом українців у Німеччину, де тим пропонують кращі умови і вищі заробітки. Парадокс: деякі короткозорі громадяни ЄС бубонять, що біженцям з України час забиратися геть, тоді як роботодавці зацікавлені не втрачати наших працездатних співвітчизників.
Рашистські наративи
На яку ще допомогу можуть розраховувати українські біженці у Литві? Кажуть: «Ви ж отримуєте продуктові набори»… Справді. У травні 2022-го [тобто півтора роки тому] один набір я отримала. Невдовзі, у червні, зателефонувала до районного центру соціальної допомоги: чи буде ще? Відповіли: чекайте, повідомимо. Чекаю досі.
Зате велике благо — безкоштовний для громадян України проїзд міським комунальним транспортом. Я мешкаю на околиці Вільнюса, їхати до центра треба з пересадкою, в один кінець — більше години. Євро — туди, євро — назад… Навіть на мітинги вибиратися було би скрутно. Сподіваюся, пільгу подовжать на наступний рік.
Частину медичних послуг і життєво необхідні ліки біженцям з України надають у Литві безкоштовно. Та не всім громадянам до вподоби, що треба ділитися цими послугами. Одна стара жінка сердито заявила мені, що для українців, нібито, існує окрема черга в лікарнях, а вільнюсці через це довго чекають. Скаржилася: у травні її записали до реабілітолога аж на вересень. Я відповіла, що мене в тій же поліклініці у середині вересня записали до реабілітолога на 26 лютого. Де ж та «швидка черга» для українців?
Не здивуюся, якщо ці чутки розпускає російська пропаганда. У Литві мене вже звинувачували: «Вы живете у нас на дармовщину». Говорили: «Нечего прибедняться». Нагадували образливе прислів’я: «Там, где прошел хохол, еврею делать нечего».
Чула, як люди подейкували, що в українців нічого свого немає і ніколи не було, їм все дають. «Украинцы побираются по всему миру»… Явно рашистські наративи!
«Ми жили добре. Звісно, не так добре, як німці чи французи, але — добре. Мали все потрібне», — сказала мені жінка з Луганська, яку я зустріла біля супермаркету з коробкою для пожертвувань та українським прапором на плечах. Через рашистську агресію вона залишилася безхатьком, але збирає гроші не для себе, а для української армії. «Жертвують?» — «Потроху».
Звісно, образливі слова, які я навела вище, насправді звучать рідко. Вони аж ніяк не відображають ставлення більшості литовців. Та вуха не заткнеш. І щоразу — ніби ніж у серце.
На понеділкових мітингах біля пам’ятника князю Гедемінасу раз у раз повторюють: «Ми не повинні втомлюватися!» Але, відверто кажучи, втома відчувається. Втомилися литовці, втомилися й самі біженці. Раніше на мітинги збиралося по 100-200 осіб. На 77-й прийшло не більше 30. Поруч із транспарантом «Слава Україні!» висів ізраїльський прапор. А гаслом мітингу було: «Захід висуває до України й Ізраїлю нездійсненні моральні вимоги, які сам не в змозі виконати». Повторюю: які сам не в змозі виконати.
Халупка пані Морти
У жовтні мені довелося змінити місце проживання. Судячи з повідомлень у ЗМІ, житло для біженців — наразі найгостріша проблема в усіх країнах, які надали тимчасовий захист нашим співвітчизникам. «Першу хвилю» приймали радо і влаштували зручно. Тепер ситуація змінилася. Я відчула це на власному досвіді.
Півтора роки жила у триповерховому приватному котеджі на околиці Вільнюса. Неабияка розкіш: цокольний поверх з усіма зручностями й окремим входом. Житло ми ділили з дівчиною, яка теж приїхала із Запоріжжя навесні 2022-го. Платили лише за комунальні послуги. Взимку, коли включали опалення, плата доходила до 295 євро на місяць, та все ж ми раділи, що вдалося влаштуватися. За це щиро вдячні нашій господарці 75-річній пані Броніславі та її доньці-учительці Вайді. Але влітку моя молода співмешканка повернулася в Україну до нареченого. А у вересні Броня попросила звільнити приміщення: «Нам теж треба жити». Я її розумію. Ми не в праві очікувати «безмежної» допомоги. Не беручи плати за оренду, вона втрачала чималі кошти. Чи можна очікувати, що так буде завжди? Господарка знайшла квартирантів, які в змозі оплачувати не тільки «комуналку»…
Зізнаюся, тепер коштів на життя у Литві мені бракує. Планую навесні 2024-го повернутися в Запоріжжя. Але зиму вирішила все-таки перебути у Вільнюсі. У пошуках нового житла, насамперед, звернулася до благодійної організації «Stiprus kartu» [«Сильні разом»], яка багато в чому допомагає біженцям із України. Мене поставили на облік, але попередили, що запропонують тільки три варіанта. Якщо відмовлюся від усіх — більше звертатися до них не зможу. І застерегли: з безоплатним житлом для біженців великі труднощі, у Вільнюсі нічого вільного давно немає. Тоді як мені з вагомих причин хотілося затриматися саме в столиці Литви…
Перша адреса виявилась — о радість! — у межах Вільнюса. Налаштована погоджуватися із будь-чим, я прихопила цукерки та тортик і відправилася до пані Морти. На вигляд їй років 75-80, за освітою філолог, працювала у музеї. Тепер живе на відшибі. На самоті. А з біженцями бодай побалакати можна.
Та я навіть не уявляла, що у Вільнюсі [нехай і на околицях міста] є такі халупки… Дерев’яна хатка з яблуневим садом зовні виглядає навіть колоритно. Але не знаю, як Морті живеться в ній взимку. Приміром, двері з кімнати, де ми пили чай, ведуть просто на вулицю — і в щілини можна просунути палець. Жінка сказала, що на зиму затуляє двері щитом та користується чорним ходом. На стелі — рогожа з великими плямами [дах протікає?]. До зупинки автобусу далеко, а стежки практично немає. Адже там ходить тільки Морта. Навіть місток через яму з водою старенька спорудила самотужки. Та ще й треба лізти через крутий і високий залізничний насип. Іншого підходу [під’їзду] до хатинки я не помітила. Уявила, як долатиму взимку сніжні кучугури, а потім, ковзаючись на обледенілому камінні, дертимусь на той насип… і відмовилася.
Але хіба такі халупки тільки на околицях Вільнюса! Візит до пані Морти спонукав мене по-новому придивитися до вільнюських вулиць. Я зробила кілька фото біля «Європа-центру». Поруч із тими самими хмарочосами… Мабуть, халупи, що ви бачите на знімках, скоро знесуть. Але поки що вони стоять. І в них живуть люди.
Був би дах над головою…
За двома наступними адресами, що мені запропонували у БО «Сильні разом», я не їздила. Обидві — за сто-двісті кілометрів від Вільнюса, у маленьких населених пунктах. Навіть за описом вони мені не підходили: далеко від транспорту, магазинів і лікарень, зовсім без зручностей, опалення дровами…
Довелося шукати дешеве житло за оголошеннями в Інтернеті. Одразу з’ясувалося, що винайняти щось менше, ніж за 200 євро на місяць [плюс «комуналка»], — надто проблематично. Зазвичай за таку ціну йдеться про кімнату у квартирі з господарями. Окрема однокімнатна квартирка — від 300 євро. Орендарів воліють мати на тривалі терміни [щонайменше — на рік]. Дехто попереджає, що іноземців не приймає зовсім. Іноді обумовлюють стать, вік, статус квартирантів [наприклад, «студентка»]. Послуги посередника додатково коштують 200-300 євро. А ще просять заплатити авансом за перший та за останній місяці… У мене аж телефон нагрівся від дзвінків. Марно, марно, марно… За оголошенням, поміченим «Допомога українцям», відповів молодий чоловічий голос. Коли я поцікавилася, у чому полягає допомога, хлопець бадьоро відповів: «У тому, що надаємо житло в оренду». Гм, така собі… «допомога».
Зрештою, я винайняла кімнату в гуртожитку на Зелених Озерах. Господарі кімнати — подружжя інвалідів у візках — дізнавшись про всі мої обставини, погодилися знизити плату зі 180 до 150 євро на місяць. А коли заговорили про інтернет [підключати його й оплачувати я маю власним коштом], з’ясувалося, що у нас спільне хобі. Обидва вони теж «геймери» — любителі онлайн-ігор. Можна сказати, свої люди! Завдяки цьому ціну знизили до 130 євро. Плюс комунальні послуги, звісно. Усього виходить близько 250 євро на місяць. Я спроможна оплачувати це житло тільки півроку і тільки завдяки тому, що для мене зібрали гроші литовські друзі.
На вулиці Поперяус
Коли я прощалася з Мортою, вона дала мені повний пакет яблук і запрошувала приїжджати в гості. Я б і поїхала. Але моя нова домівка — на дальній околиці Вільнюса. Тепер я розумію, що Дварчоніс із його триповерховими котеджами — елітна територія. Вулиця Поперяус — можна сказати, на протилежному кінці соціальної драбини. Взагалі-то в районі Веркяу котеджів теж чимало. Навколо ліс [Веркяйський регіональний парк], озера, повно грибів, ягід, чарівні краєвиди, чисте повітря…
Вулиця Поперяус [Паперова] називається так, бо ще з 17-го століття тут діяли паперові мануфактури, а з 19-го — потужна паперова фабрика. Я живу в колишньому фабричному гуртожитку. Будівля давно вимагає капітального ремонту. На кожному із двох поверхів по 20 приватизованих кімнат. Спільний туалет, кухня, душ.
Тут живуть люди, яким не дуже пощастило у житті. Одна жінка мешкає в цьому гуртожитку вже 43 роки. За радянських часів працювала на паперовій фабриці, була другою на «квартирній черзі». Але в 1991 році все полетіло шкереберть… «Я могла би продати цю кімнату і купити квартиру в невеликому містечку, та не хочу їхати з Вільнюса. Тут мої друзі, тут все моє життя», — зітхає старенька.
В іншій кімнаті утрьох туляться бабуся родом із Білорусі, її дочка й онучка-старшокласниця. Жодних перспектив на покращення житлових умов у них немає… Ще одну кімнату займає хлопець-інвалід: він отримав соціальне житло від міста…
На жаль, серед моїх сусідів є й алкоголіки. Вони часто [як правило, вночі] галасують у коридорі. Тож, уві сні литовську мову я не вивчу, зате досконало опаную нецензурну лексику. Мої сусіди радіють, захлинаються плачем, лаються — матом.
Особливо дивно це звучить, коли піднімають крик литовською мовою, пересипаючи її російськими нецензурними виразами. Утім, в інтернеті я чула мат від людей різних національностей, котрі не вимовлять російською жодного іншого слова. Мимоволі спадає на думку, що мат — головний внесок росіян у світову культуру. «Цінний», нічого не скажеш…
Контингент у гуртожитку на вулиці Поперяу строкатий, але ці люди, попри все, допомагають один одному в хатніх справах і лікуванні, пригощають, позичають гроші й речі, радяться, співчувають… На кухні — справжній «клуб другого поверху». Сусіди готові прийти на допомогу мені теж, але не тому, що я з України. Просто вони звикли до життя гуртом, при якому без взаємодопомоги не обійтися.
Закінчити свої задовгі [вибачте за це] нотатки знову хочу словами подяки. Повірте, у чужій країні важко, навіть якщо твій побут добре налагоджений. «Шоколадна» [здаля] медаль має зворотний бік. Зовсім не солодкий. Але я кажу: «Спасибі». Велика допомога чи маленька — це все одно допомога. Тим більше, що нам тут ніхто нічого не зобов’язаний. Зрештою, не туристами ж ми сюди приїхали!
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО [Вільнюс – Запоріжжя]
