Найщемливіше у виставах студентського театру кафедри акторської майстерності факультету соціальної педагогіки та психології ЗНУ – це неповторність.
Ця риса їм притамана у всіх сенсах.
Бо це екзамен – просто екзамен, до якого готуєшся, отримуєш оцінку – і маєш атестацію за предметом, який, за суми безлічі обставин, стане твоєю професією.
Це і неповторність бажання бути почутим, побаченим у найперших ролях твого творчого життя. Це відчувається в кожному та кожній, хто виходить на сцену не надто теплого взимку восьмого корпусу університету. Із вдячністю та юним запалом від того, що він може та хоче це робити. Грати. Грати свою роль, велику чи маленьку, впізнавану чи ніби непомітну у масовці…
Ця неповторність студентських вистав складається із десятків неповторностей, кожної юної особистості.
Тому й той, хто потрапляє на таку неповторну річ, як екзаменаційна вистава в ЗНУ, не зможе вже ніколи це враження забути.
Цьогорічного грудня вистав було чотири. Кожна – подія, що варта окремої розмови.
Першою стала кваліфікаційна вистава студентів другого курсу магістратури «І все-таки я тебе зраджу» [авторка Неда Неждана]. П’єса ставилася в Київському камерному театрі, в Луганському українському муздрам театрі, а також у кількох студентських роботах [Київ, Рівне, Херсон, Львів, Калуш].
Художній керівник курсу, режисер постановник – заслужена артистка України, старший викладач кафедри акторської майстерності Наталія Петрівна Соколовська .
Куратор курсу, режисер-постановник, старший викладач кафедри акторської майстерності Кузьмін Костянтин Сергійович.
Дійові особи та виконавці:
Леся Українка – Дар’я Екслер.
Драматург – Ілля Резниченко.
Нестор Гамбарашвілі – Данило Беркоз.
Сергій Мержинській – Ян Кліпп.
Климент Квітка – Дмитро Єрещенко.
Білий Дух – Єгор Пилипенко.
Чорний Дух – Григорій Крохмаль.
***
Драматична імпровізація занурює не до підручника літератури, а у відлуння літературного процесу на життя жінки, нагородженої-обтяженої талантом.
Вже не вперше цьогоріч ми бачимо українських класиків не на сторінках підручників з літератури, а особистісно, зрозуміло, людяно. Таким став Тарас Шевченко, цьогрічний ювіляр [210 років зі дня народження] на сценах театру імені В.Магара, Театру молоді, театру VIE.
А Леся стала живою та пристрасною не зі сторінок чотиритомника, який подорожує зі мною зі шкільних років, а саме зараз, у виставі «І все-таки я тебе зраджу».
Леся Українка Дар’ї Екслер здатна закохуватись – і бути зрадженою [у стосунках із Нестором Гамбарашвілі – Данилом Беркозом], віддано служити – і втрачати [Сергій Мержинській – це Ян Кліпп] і поринати знову у майже безнадійний за тривалістю та нерівністю роман, щоб передати молодшому та менш загартованому життям Клименту Квітці [у виконанні Дмитра Єрещенка] свій досвід, свій спадок, свою згасаючу енергію.
Тож Леся у виконанні Дар’ї дає всю палітру ставлення до чоловіків, які, кожен по-різному, за особистісними якостями та відтінком почуття, отримують свою долю її любові. Та несуть – хтось тікаючи, бо заважкий тягар… Хтось ніби перебираючи на себе незворотність її хвороби. А хтось, як ненароджена дитина, стає їй дитиною, продовженням, нащадком…
І п’єса, і її прочитання акторами – разом із натхненниками та наставниками, Наталією Соколовською, Костянтином Кузьміним, стає не сторінкою підручника, а літописом життя. Не важливий навіть час – більш ніж сторіччя у відстані не робить події далекими, вони сучасні.
Із ліричним, філософським, приховано поетичним, читомо політичним сучасним підтекстом.
Драматург – Ілля Резниченко, ніби відсторонено, здаля, уособлює творчу та філософську складову Лесиного життя, коментуючи її єиття безпристрасно, безжально та безжурно. “Сьогоднішній сюжет – про любов і зраду, про болюче щастя найсамотнішої людини – генія. Я напишу п’єсу без пера і паперу тут і зараз, п’єсу про солодку принаду талановитої і безталанної жінки…”
Які ж воно дорослі та прекрасні, наші діти на сцені…
І є у виставі розуміння сучасності нашої. А це найнеобхідніша складова кожної театральної події, що має бути присутня на сцені. Це момент, коли Леся вдивляється у країну, що їй уготована, у своє прийдешнє життя – у пролозі п’єси, де вона ще не стала собою:
***
ДІВЧИНА. Так… Як там гарно!.. Мабуть, якийсь благословенний край.
ЧОРНИЙ ДУХ. Бог з тобою, це занапащена, Богом забута земля.
ДІВЧИНА. Але чому? За віщо?
ЧОРНИЙ ДУХ. Не шануються. Хто шанувався, тих майже всіх повибивали, а ті, що залишилися, ходять, як тіні, бо зреклися навіть імені свого…
Тож, не зрікаємося духу свого, імені свого, талантів нашої землі. Бережемо та шануймо.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
