Олександр Швецов, ветеран, голова громадської організації «БратуБрат»
Ветеран АТО із Житомира Олександр Швецов вирішив пройти відстань від Одеси до Яремче, аби зібрати 800 тис. грн на три автівки для військових.
Усі охочі могли донатити гроші на транспорт для захисників, а кожна гривня скорочувала його маршрут на один метр. У підсумку ветеран пройшов майже 100 км, назбиравши за 9 днів необхідну суму.
Після цього люди продовжували його підтримувати, і нині на потреби ЗСУ вдалося закумулювати понад 7 млн грн.
Олександр пересувається на протезі, бо в 2014 році, коли служив командиром відділення 30 окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького, отримав поранення ноги в боях під Луганськом. Тож марафон став для нього неабияким випробуванням, але про всі свої пригоди ветеран розповідає з посмішкою.
Як виникла ідея здолати пішки відстань від Одеси до Яремче, про втому, молитви та мотивацію Олександр Швецов розповів в інтерв’ю Укрінформу.
МАРАФОН НА ПРОТЕЗІ ЗАРАДИ ДОПОМОГИ ПОБРАТИМАМ
– Олександре, як почуваєтеся, пройшовши майже 100 км? Була потреба звертатися до лікарів?
– Добре. На щастя, до лікарів не довелося звертатися. Я цього не люблю (посміхається – ред.), бо про ще більше хвороб можна дізнатися, ніж знав поки не прийшов.
– Як у вас з’явилася ідея пройти шлях від Одеси до Яремче – самі її придумали чи хтось підказав?
– Є такий Марк Куцевалов із «Ліги сміху», який кілька місяців тому пройшов від Чорного моря до Говерли. Не думав, що теж буду іти, але замислився, що я на протезі теж зможу.
Кілька тижнів тому я написав у Фейсбуці про те, що збираю для хлопців під українсько-білоруським кордоном гроші на автобус, який їм дуже потрібен. Опублікував я допис – а люди вже трохи видихалися, хоча спочатку дуже допомагали. Перший раз скинули 15 тис. грн, другий раз – 5 тис. грн, а треба було, як мінімум, 200 тис. Я зрозумів, що втретє я вже не проситиму, бо це не працює.
Нещодавно ми їздили з хлопцями у Словаччину на забіг «Ветеранська миля». І от у купе потягу розповідаю вночі, що не можу назбирати грошей. Кажу, що хочу спробувати йти від Чорного моря, але треба так зробити, аби люди допомагали мені здолати цю дистанцію. Від Одеси до Яремче 800 км, і чим більше мені будуть донатити, тим менше доведеться йти. Наприклад, люди переказали 100 грн – і моя відстань зменшилася на 100 метрів. Один хлопець в купе каже, що це класна ідея. На другий день після повернення з того забігу я почав хвилюватися, що от-от бабине літо, і якщо його пропустити, то далі вже буде важче іти. Я зібрався, і вже буквально через два дні їхав машиною в Одесу.
– А те, що Одеса через війну нині неспокійне місто, вас не бентежило?
– Ні, це бентежило моїх близьких. Але вони мене знають: якщо вже щось задумав, мене не зупинити.
Приїхав в Одесу. Взяв із собою спальник та каремат. Зупинився біля залізничного вокзалу, розклав сидіння, переночував у машині. Наступного ранку вже був на пляжі «Ланжерон». Одягнув шорти – не для того, щоб показувати свій протез, а мені просто так подобалося йти. Взяв прапор, рюкзак і милиці, які мені допомагали. Підійшов до моря і звідти почав свій маршрут, аби зібрати гроші: на два пікапи на Донецький та Херсонський напрямки і на мікроавтобус на білорусько-український кордон.
НОЧУВАВ В АВТОМОБІЛІ БІЛЯ ТРАСИ І САМ СЕБЕ ЗНІМАВ НА КАМЕРУ
– Вас хтось супроводжував?
– Ні.
– Хто ж тоді робив фото і відео з вашого маршруту, які ви публікували у соцмережах? Де був ваш автомобіль?
– У мене екшн-камера, яка дозволяє знімати на 360 градусів, і плюс, монтуючи відео, я можу його повертати.
Тепер щодо автомобіля. Наприклад, за день я проходжу 10 або 15 км, фіксую, де закінчив, публікую фото під дописом. А потім автостопом повертаюся до своєї машини, підганяю її до того місця, де закінчив іти, і там ночую. Уранці встаю, йду далі, і все повторюється.
– Як вам вдавалося, ночуючи в автомобілі, відновлювати сили, аби вранці знову вирушати в дорогу?
– Якщо чесно, дуже стомлювався від того, що проходив стільки кілометрів, скільки досі не ходив. Першого дня пройшов найбільше – 15 км, наступного – 9. У середньому виходило 10-12 км в день. Втомлювався ще й від того, що витрачав 5 годин на те, аби змонтувати відео для Фейсбуку, бо взяв із собою слабенький ноутбук, який довго це все обробляв. Лягав спати о першій ночі, й це був сон в автомобілі біля траси. Мене мотивувало те, що хлопцям (військовим – ред.) набагато важче, ніж мені. Я просто розумів, що мені потрібно якомога швидше це зробити, аби автівки потрапили до них.
Найважче було почати той шлях. На 8-й день люди почали менше донатити, і я розумів, що ще не вистачає приблизно 250 тис. грн і мені доведеться довго йти, а покинути це вже не можу. Я тоді пройшов свою дистанцію і зупинився біля магазинчика. Там працювала жінка, і я попросив поставити на зарядку свій ноутбук. Про те, чим займаюся, їй не розповів. Я годину чекав, забрав ноутбук і змонтував у машині ролик, де був епізод, як мене зустрів священник, дав 1000 грн і благословив. Того вечора я молився, щоб мені Боженька допоміг скоріше назбирати ту суму. Вранці цей ролик я опублікував, і поки чистив зуби, зрозумів, що він набирає обертів, а люди почали так донатити, що далі я вже можу не йти. Але я взяв палки і вальнув ще 10 км.
– Цікаво, як реагували водії на людину з прапором України на спині, яка йде обабіч траси на протезі. Вони зупинялися, можливо, донатили вам?
– Я постійно відчував підтримку. У мене багато часу забирало кожному пояснювати, чому я йду. Фура зупиняється, хоче підвезти, махаю рукою, аби водій їхав далі, але він чекає на мене, я підходжу, знімаю навушники і розповідаю. Багато автомобілів їхали, відчиняли вікна і кричали «Слава Україні!». Люди донатили, коли дізнавалися, з якою метою я йду. Мене ще й постійно годували, пропонували цукерки, воду. Багато людей зупинялися, аби сфотографуватися, бо вже десь чули і бачили про мене.
– Ви кажете, що йшли з навушниками. А що слухали під час походу?
– Слухав радіо «Байрактар». Воно мене дуже мотивувало.
ЗАМІСТЬ 800 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ ВДАЛОСЯ ЗІБРАТИ ПОНАД 7 МІЛЬЙОНІВ
– Яку суму ви сподівалися зібрати?
– 800 тис. грн. Ми подумали, що цієї суми вистачить на три вживані автівки.
– У підсумку вам вдалося зібрати аж 7 млн грн?
– Більше 7 мільйонів. Коли я вже повернувся додому, у мене було 2 млн грн, бо люди донатили після того, як я зібрав на три автомобілі. Коли сума дійшла до 2,5 млн грн, я вирішив частину передати волонтерам Житомира. Так 1 млн 360 тис грн вже передав волонтерам, яким не вистачало коштів на придбання автомобілів, міношукачів тепловізорів.
– Ви закрили збір коштів?
– Ні, він триває. Буде більше автівок.
– До вас зверталися за допомогою військові чи волонтери після того, як ви анонсували суму, яку зібрали?
– Я просто зараз не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів. У таких випадках з’являються сумнівні люди, які раптово напрошуються в друзі.
– Ті три автомобілі, які у вас просили військові, вже вдалося знайти?
– Хочу задіяти до цього побратимів, які отримали важку інвалідність, аби вони поїхали за машинами за кордон, пригнали їх сюди нашим хлопцям і відчули свою потрібність. У нас є людина, яка зараз шукає автомобілі. Коштів не залишиться, бо вони всі підуть на автомобілі або на потреби ЗСУ.
– На сторінці одного військового зустрічала таку думку, що українська армія тримається на волонтерах, і якщо, умовно, забрати все, що привозять війську волонтери, зникне половина того, що нині мають наші захисники. Як ви ставитеся до того, що частину потреб ЗСУ треба закривати волонтерам?
– Те, що ми, люди, бо я не вважаю себе волонтером, можемо прикрити армію зі свого боку, це просто наш громадянський обов’язок. Нам тут жити, тому всі свої сили і час ми маємо зараз витрачати на нашу спільну Перемогу.
АВТОБУС УКРАЇНСЬКИХ ГЕРОЇВ ПОДОРОЖУЄ СВІТОМ
– До повномасштабної війни ви започаткували проєкт «Bus оf Heroes» – возили на закордонний відпочинок ветеранів. Скількох людей вдалося ним охопити?
– Ми і дітей загиблих військових возили в Діснейленд. Я рахував до 500 людей, яких ми охопили, а далі просто перестав. Це класний проєкт, і от як з’явилася його ідея.
Коли мені потрібно було навчатися ходити на протезі після поранення, я зустрічав своїх знайомих – і мені здавалося, що я викликаю в них якийсь сум. Це мене гнітило, тому я просто втікав туди, де мене ніхто не знає. Одного разу я купив авіаквиток у Пізу на лоукост із Польщі. Там я помітив, що мені хочеться ходити, бо було багато цікаво. Це мене відволікало, і я почав багато подорожувати. Коли повертався з тих подорожей і розповідав про це своїм побратимам, то розумів, що не у всіх є така можливість. У мене з’явилася мрія показати їм те, що бачив я.
Я ще був у французькому місті Люрд, куди раз у рік з’їжджаються військові зі всього світу, які йдуть загальною прощею і моляться за мир. Мені дуже хотілося своїм побратимам це показати, і мені вдалося. Ми літали також у Єгипет, де люди без рук та ніг пірнали у Червоне море, каталися на квадроциклах Синайською пустелею. У травні цього року також вдалося завезти 8 військових у Люрд. Ви не уявляєте, як там зустрічали наших хлопців. Хоч вони були з пораненнями, які отримали ще під час АТО, але війна в Україні там у всіх на слуху, і їх сприймали як героїв, мало на руках не носили.
– Олександре, насамкінець розмови поділіться, якою бачите Перемогу України?
– У тому, що Україна переможе, я впевнений на 100%. Думаю, всі вірять в те, що ми виграємо в будь-якому випадку. А те, що світла немає, ми перетерпимо. Зрозуміло, що Перемога – це круто, але є й сумна сторона. Дуже багато наших побратимів загинуло. Я не знаю, у якому емоційному стані буду після Перемоги. Я буду щасливим, але буде й сумно. От я зараз із вами розмовляю, а в мене аж мурашки шкірою, коли замислююся про ціну Перемоги. Хлопці, які полягли, це герої навіки. Століттями росіяни зверхньо до нас ставилися, а після нашої Перемоги в історії буде записано, що ми є переможцями, а вони прийшли сюди з війною і принесли багато горя.
Ірина Чириця, Житомир
Фото з особистого архіву Олександра Швецова
www.ukrinform.ua/rubric-ato/3600630-oleksandr-svecov-veteran-golova-gromadskoi-organizacii-bratubrat.html
