Слістка Венської опери Вікторія Лук’янець у Запоріжжі
ЇЇ приїзд до нашого міста має вигляд неймовірний. Хоча сама пані Вікторія вважає, що так і мало бути. З осені 2019 року відкладався концерт. Коли ж всі чинники склалися, співачка сказала: “Ми мусимо бути у Запоріжжі, просто мусимо…” Бо, по-перше, у Запоріжжі живе чи не найближча подруга її матері, тьотя Таня, яка знає пані Вікторію чи не з самого народження… По-друге, у нашому місті знімали чи не найулюбленіший її фільм «Весна на Заречной улице». А по-третє – наш довгий проспект веде прямісінько до Концертного залу, перед яким – пам’ятник композитору Михайлу Глінці.
А саме з конкурсу його імені все й почалось… Розповідає пані Вікторія Лук’янець, Народна артистка України, солістка Віденської опери та незалежна виконавиця, напередодні свого першого концерту у Запоріжжі.
– Участь у конкурсі імені Михайла Глінки була надважливою для мене. 1987 рік. Листопад. Баку. Головою журі була Ірина Констянтинівна Архіпова. Мені ж було… 20 років.
Цей конкурс називають золотим. Ви мене зрозумієте, чому: у той рік першої премії були удостоєні Оля Бородіна, Діма Хворостовський – вже покійний, на жаль, та киянин Олег Кулько. Серед учасників – Максим Михайлов, онук та тезка великого Михайлова…
Я ж отримала другу премію та Приз надії, синій, із птахом.
Ці спогади ведуть до того, що маючи вже зрілий вік, порівнюєш з собою молодою та розумієш: тоді найбільше хотілося – довести!
Не іншим навіть – собі! Що я можу!
«Царицу ночи» – можу!
Концерт Глієра – можу!
Семірамиду – можу!
Каденції Сазерленд – можу!
Розумієте, як я працювала?!
Мене у Київській консерваторії називали «Железная лошадка» – це вже потім переказували. Я виграла конкурс, і у 1988-му народила Дарусю, без академвідпустки закінчила консерваторію – і відразу потрапила до Київського театру опери та балету.
Та відчуваю зараз, що мені зараз трохи незручно за ту Вікторію, яка тоді була… Коли головним було: хочу, можу і докажу. Та, мабуть, заради цього і були перемоги, правда ж? Конкурси, ролі, гастролі?
– А які твори краще лягають на голос, підходять саме для вашого голосу, йдуть до серця?
– Хочу вам пояснити словами Марії Каллас в інтерв’ю французькому телебаченню – не порівнюючи ні в якому разі себе з нею, вона для мене як небо.
Каллас сказала: «Я зараз співаю трошки інший матеріал, трошки інші каденції, тому що, якшо навіть, чогось ти вже не можеш робити, або [очі вгору, – авт.] десь забрав… бо скільки ж років на сцені, то отут [вона руки приклала до серця] прибавилось».
І тому це так важливо для мене, що зараз ставлю собі головну ціль: щоб це було звідси [і руки приклала до серця]. Розумієте? А не тільки нота ради ноти, каденція заради каденції і голос заради голосу.
Для мене це зараз понад усе.
Тому і мій репертуар трошечки змінився на тепліший, на ліпший.
За якими шансами сумуєте?
– Здається, єдину помилку припустила… Хоча звісно, не єдину! Та оцю пам’ятаю. Після «Любовного напою» – це були спектаклі і записи на dvd у Японії, у 2002 році, режисер-постановник із Ангентини підійшов direct до мене і сказав: Вікторіє, наступного року, я роблю у Токіо «Норму». Я хочу, щоб це була ти.
А я що зробила? Я сказала: “А!!! Ні. Норма ще ні”.
Тоді я це сказала, а тепер сумую трошки. Тоді я думала: якщо я заспіваю Норму, тоді я вже не зможу продовжувати співати інше – партію Лючії, Марію з Die Soldaten Ціммермана…
Розумію, що є твори, композитори, до яких слід дорости. До Шостаковича, Прокоф’єва треба дорости. Я к і до Норми. І це не соромно.
Вікторія Лук’янець, професор Віденської консерваторії, вже більше десяти років займається викладацькою роботою. Тому майстер-клас по вокалу для трьох запорізьких дітей – 13, 14, та семи років – напередодні концерту провела залюбки.
Згадуючи свого першого вчителя у музичному училищі ім. Р.М.Глієра, Івана Гнатовича Паліводу [рідного брата Діани Петриненко, до речі], впевнена, що навчаючи дітей, чи не найголовніше – не розрушити, не зіпсувати, а прислухатися до цієї душі. Вони вже готові особистості, їх треба тільки підтримувати. “Недарма ж дитина починає співати!”
Одне з завдань – на одному звуці протримати довгу ноту… І от хлопчик, почувши її пораду: “А має бути як О, навіть як У” – щоб перехід від грудного регістру до головного був непомітний, закричав: “О, як мені це легко!” – бо у нього все вийшло!
Дивується, що на майстер-клас мамам не дозволили прийти: “Думаю, моя б мама точно сиділа!”
І хоча я слухаюсь маму, яка каже: менше емоцій, менше радості… більше стриманості. Та я дуже стримано можу сказати, що я задоволена, шо приїхала.
Я вперше у Запоріжжі. Об’їздила всі-всі усюди, від Америки до Японії, до Китаю – а тут не була. Але ж як ми готувалися!.. через гори, через ріки, через гай їхали… відміняли, і знову знаходили інші термІни… І я щаслива, що нас дочекалися, що нас дочекалися, що люди не здавали квитки майже два роки. Це мені дуже до серця…
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
