На Північному цвинтарі острова Хортиця [тому, що поруч із комплексом «Запорізька Січ»] у першому ряду кидається в очі високий дерев’яний хрест. Тут в середині січня 2015 року поховали відомого запорізького краєзнавця Володимира Шовкуна – «пана Шовкуна».
«Пан Шовкун» – так він пропонував себе називати ще в брежнєвсько-андропівські часи, коли у «совєцьких людей» слово «пан» було однозначно від’ємним.
Володимира Миколайовича Шовкуна ми вважали за останнього запорізького характерника. Це той, хто може силою характеру і хворобу заговорити, і на ворога ману напустити. Він скарби крізь землю бачить і може будь-яку дівчину причарувати. Він із води виходить сухим, а із полум’я – мокрим…
Володимир Шовкун народився на Харківщині 17 березня 1939 року, і полюбляв перебільшувати свій вік. Так на своєму 70-річному ювілеї він стверджував, що йому 80. А запас здоров’я і духовних сил, здається, дозволяв йому водити екскурсії Хортицею ще років зо двадцять…
Ховали відомого краєзнавця більше тисячі людей. І салютували трьома холостими пострілами. І вели за труною коня, сірого «в яблука».
Мабуть, не всі знають, що та масть коня означає. Колись пан Шовкун пояснив мені, що білий кінь був у гетьмана та кошового отамана, у полковника – «в яблука», у сотника – вороний. У рядових та молодших командирів – звичайні «гнідки». Гнідий кінь не гірший за білого чи вороного, але така масть трапляється значно частіше. Тому рядовому козаку їздити на білому коні – все одно що почепити генеральські погони. Якщо козакові дістався білий кінь – краще подарувати його гетьманові. Моральна і матеріальна винагороди будуть достатніми.
Проведення на похороні Володимира Шовкуна сірого «в яблука» коня означає, що тому умовно надали статус козацького полковника. А полковник у козаків – значно вагоміший, аніж сучасний командир полку. Це погловник адміністративної області, яка виставляє та утримує полк. На початку Визвольної війни у Богдана Хмельницького було тільки десять полків. Серед тих полковників – такі відомі особистості, як Максим Кривоніс та Іван Богун.
Полковником був і гоголівський Тарас Бульба.
Так сталося, що до 24 лютого 2022 року я бував на могилі Шовкуна частіше, ніж на могилах своїх батьків. Після майже двох років перерви я побачив поруч із дерев’яним хрестом ще й старовиний вапняковий хрест козацького типу. А це дуже-дуже погано. Навіть якщо хрест не вийняли із старовинної могили, а підібрали, то його краще було виставити в лапідарії.
Навіщо панові Шовкуну чужий хрест? Чи він не вартий нового? Свого!
Тим більш, що дерев’яний хрест простоїть ще багато років, а могила відомого краєзнавця стала одним із відвідуваних місць Хортиці?
Юрій ВІЛІНОВ, краєзнавець
На фото, датованому 1983 роком, – з архіву пана Юрія, – він із своїм вчителем, Володимиром Шовкуном
В тему
Володимир Шовкун не розповідав однакових історій…
Ось лише одна з оповідок Володимира Шовкуна, записана під час екскурсії 2010 року. Маю їх декілька. До ювілею Володимира Шовкуна їх можна буде прочитати на сайті «МИгу».
“Совутина скеля захищала Січ. Вона була значно більша. А залишилось від неї небагато. Забрали камінь для будівництва Дніпрогесу – що ж ви хочете, їм не потрібні були скелі, потрібно було каміння. От якби жила тут велика кобра, щоб їм повідкусювала геть усе… Шістнадцять мільярдів кубів каміння пішло на дамбу – чотири рази можна обійняти земну кулю, якщо по метру взять. Лінія ця називається ДД: Дніпро – Донбас, і струм йде на Донбас. Біля кожної вежі до війни стояв вартовий у повнім озброєнні, з гвинтівкою. Це було ще за Берії, він особисто контролював ці речі. Ці вишки пережили війну, зірвали лише одну – від неї залишилась тільки основа, а чотири так і стоять. Німці не планували підривать ці опори, хотіли їх потім, після війни використовувати… Ось там нанизу стояло село, називалось «Рибацький посьолок» – ось він поряд. В ньому було 73 хати. Тут жили будівники Дніпрогесу – ось і він поруч. І ці люди, проживши тут до 1986 року, не знали, що таке електрика у хаті. Світили каганцями, лампами, а лінія проходила отут, поруч, на Совутиній скелі, і чомусь не можна було трансформатор поставити для оцих 73-х хат. А лінію провести окрему – вважалось дуже дорого. Ось і світили гасовими лампами, хоча жили біля Дніпрогесу…”
Записала Інеса АТАМАНЧУК, перевірив Володимир ШОВКУН, фото Михайла АТАМАНЧУКА
