Бердянці діляться емоціями, думками та переживаними від життя в окупації. Черговий лист із захопленого ворогом міста оприлюднив портал Бердянськ 24.
«Пам’ятаєте «Графа Монте-Крісто»: «Нам пишуть з Янини…» А я пишу з окупації.
Часом «накриває» так сильно, що вити вовком хочеться. І що рятує? На фірмочці, де я вдаю, що працюю, є біля офісної будівлі невелика доріжка – не алейка, а так, шматочок асфальту. Трояндочки з боків влітку, деревця. Людей там ходить небагато. І ось, приходячи на роботу, я одразу йду туди. Якщо немає нікого поряд, співаю в голос, якщо хтось трапляється, то у півголоса, або «про себе». Співаю «Червону калину». Вивчив вже усі куплети.
Хтось може сказати: «Навіщо мучитися, якщо можна було виїхати». Можна було. Але чому я маю їхати з міста, в якому прожив половину свого життя? Чи є такий закон?
Зараз мій Бердянськ стогне і плаче. Вечорами його вулиці пустельні, як у часи чуми. Люди не посміхаються на вулицях. Навколо – пропаганда та брехня. Жирують підонки. Ті, хто у минулому був майже ніким, зараз став владою. З учителя фізкультури, наприклад, перетворився на директора школи. Ось для таких життя зараз вдалося!
До речі, серед моїх знайомих є люди, у яких діти воюють. Від них якось прозвучало запитання: «А чи чекають на нас у Бердянську?». Хлопці, ви навіть уявити не можете, як на вас тут чекають! І скільки нас, які чекають на вас, наших воїнів, нашої надії на нормальне життя…»
Додати тут, власне, майже нема чого. Хіба що подякувати автору листа за щирість та «Червону калину» ще раз згадати – дорогу всім пісню:
«Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.
Не журися, славна Україно, маєш вільний рід.
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!»
