Народився Анатолій Якимець 14 вересня 1943 року в селі Новосеменівці [нині приєднане до с.Новоказанкувате] Чернігівського району Запорізької області. Має міцне селянське коріння та стале українство як продовження традиції своєї родини.
Цим завдячує матері Марії, з роду Єременків, татові Якову, ветерану двох воєн. Дідові, Андрію Максимовичу Єременку, пам’ять про якого у родині берегли – попри розкуркулення та висилку у табори [запис про нього у Книзі першій видання «Реабілітовані історією. Запорізька область» додає трагічності нашій минулорічній розмові та кращого розуміння сучасності]. Та ось – жива історія, якою я перебиватиму факти біографії художника..
Анатолій Якович знає про діда зі спогадів матері та старшої сестри.
Дід Андрій Максимович народився 14 серпня 1885 року. Жив із родиною у рідній Новосеменівці. Воював під час першої світової війни в 1914-1917 роках. Був гарним хазяїном, тримав чимале господарство – коней, корову, птицю, мав віялку. Поблизу села були німецькі колонії. Дід підтримував дружні стосунки з родиною німця Бора. Після революції, коли діда розкуркулили й відібрали майно, Бор пропонував йому:
– Їдьмо, Андрію Максимовичу, в Америку. Там із твоєю господарчою хваткою не пропадеш.
Та дід на це сумно похитав головою:
– Не зможу я там жити. Тут у мене сім’я, брати, тут поховані батьки…
Незабаром у країні почалися арешти людей – тих, кого свого часу розкуркулили. Щоб врятуватися, дід із бабою подалися в Єнакієво, де жили його брати. Він влаштувався завгоспом у будинок культури. Та тягнуло додому, до землі. Брати відмовляли його, але той відповів:
– Я ні в кого нічого не вкрав, нікого не скривдив, боятися мені нічого.
У рідному селі дід влаштувався в колгосп «Хвиля колективізації» рядовим колгоспником. Та не судилося йому дожити віку на рідній землі: темної жовтневої ночі 1937 року троє НКВДистів арештували Андрія Максимовича…
Засудили його «за проведення антирадянської агітації» на вісім років. Покарання відбував у виправно-трудових таборах «Бурлага» в Хабаровському краї. За сумлінну роботу скоротили термін покарання на два роки, й 24 лютого 1943 року Андрія Єременка звільнили. За даними УВС Хабаровського краю виїхав він в Ілійський район Алма-Атинської області. Але додому так і не доїхав – пропав безвісти…
Родина зверталась із запитом у відділ ЗАГС Алма-Атинского облвиконкому, звідти прийшла відповідь, що запису про смерть діда за 1943–1945 роки по Ілійському району в обласному архіві не значиться.
Рішенням від 7 червня 1989 року Андрія Максимовича Єременка – одного з мільйонів репресованих тоталітарним режимом – реабілітували.
А ось історія батька. Призвали його по звільненні села від німецької окупації – 1943 року. Тоді створили з селян винищувальний батальйон.
“Коли тата під Каховкою ранило, йому осколком перебило обидві берцові кістки, і односельчанин на прізвище Падалко виніс його на собі з передової, склали пораненому кістки – як вийшло, забинтували та направили до шпиталю.
А матері сказали, що на Низянах, на залізничній станції, їх будуть перевантажувати на поїзд. І можна там його побачити. А мені тоді буквально місяць було, не більше.
І сестра з матір’ю взяли мене, і мати показали мене татові, який серед поранених лежав на машині…
Повернувся додому тато … на костилях, одна нога на десять сантиметрів коротша.
А після війни пораненим, калікам, давали професію. Тато отримав професію бухгалтера, працював у Чернігівці, туди їздив. Раз на тиждень приїздив.
А сестра поїхала працювати у Донецьк, приїжджала до нас раз на місяць. Мати один випадок: мама протопила хату, попіл був ще теплий, я сидів на пічці та ноги у попелі тримав.
А тут сестра заходить з калачами, булки білі! – бо з Донецька, в гості. І ділить калачі… А мені потім розповідала мати: “Ти як наробив шуму! Кричав – «По паям ділить! Тільки по паям, усім однаково!»”
Попри трагічно голодне та безправне життя у родині зберегли притамане українській традиції ставлення до інтересів дітей.
Цікавість до малювання прокинулась ще у дитинстві – та на селі для цього не було ані фарб, ані паперу. Але батьки помітили спроби свого сина малювати навіть засохлою віконною замазкою.
“Одного разу сусід Гришка Шама до мене прибігає та кричить: «Только! Там краска валяється, під школою». Пішли, побігли-побігли… а там у школі на осінь свіжу замазку на вікнах поклали, а стару зчистили. Та головне, що замазка голуба і червона! І вона ж тверда. Її зошкребли, попадала вона, валяється. І я ж схватив, і червону, і синю схватив, додому прибіг, щось знайшов… паперу не було… малюю на якомусь шматку, а замазка дряпає, вона не малює!”.
Малювати хотів.
Родина вимушено переїхала до міста під загрозою виселення – є на це окрема сумна історія. Мама розповідала, що селяни в той час були безправні, паспортів не мали. Якщо хтось хотів виїхати або переїхати кудись, то правління колгоспу вирішувало це питання й давало на маленькому папері дозвіл. Це основний документ, за яким можна було отримати прописку й влаштуватися на роботу. Щоб його отримати, родина натерпілася сумних та іноді принизливих пригод.
У Запоріжжі родина опинилась на початку 1950-х [малий Анатолій встиг закінчити у селі перший клас]. І батьки знайшли можливість, щоб дитина відвідувала художні студії. Спочатку – славнозвісну Івана Федяніна, де Анатолій Якимець мав за товариша Анатолія Киргеєва. Потім недовгий час – у колишньому ПК імені Кірова. Та найважливіший вплив на свою подальшу творчу біографію Анатолій Якимець отримав у студії образотворчого ПК металургів, якою керував талановитий запорізький художник Федір Шевченко.
“У Запоріжжі було міцне творче ядро – Федір Шевченко, Станіслав Шинкаренко, Володимир Коробов, Георгій Колосовський… Було в кого повчитися”, – впевнений Анатолій Якимець.
Підготовка, яку отримав майбутній художник від Федора Федоровича, дала можливість отримати якісну професійну освіту. Обравши художньо-педагогічне відділення Одеського художнього училища імені Митрофана Грекова, яке закінчив у 1966-му, він продовжив навчання на факультеті монументально-декоративного живопису Московського [колишнього Строганівського] вищого художньо-промислового училища [рік закінчення –1972, майстерня професора Василя Бордиченка].
Ще закінчуючи московський виш, Анатолій Якимець для захисту дипломної роботи обрав за об’єкт оформлення стели в архітектурному комплексі музею Запорозького козацтва на Хортиці й успішно захистив диплом «Запорозька вольниця». На жаль, стела й досі не має жодного застосування.
Тож, за фахом Анатолій Якимець – художник декоративно-монументального живопису. По закінченні навчання мав їхати за направленням у Барнаульський край. Проте із Запоріжжя, не без допомоги Федора Шевченка, надійшов персональний запит на роботу в Запорізькі художньо-виробничі майстерні, де він виконав низку монументальних робіт в інтер’єрах та екстер’єрах громадських споруд міста й області. Першим таким об’єктом художника став будинок культури в Новомиколаївці – фасадна стіна, набрана мозаїчним панно, із зображенням фігур у національних костюмах і текстом «Мистецтво належить народові». У Запоріжжі – оформлення стіни пожежної частини, що на зупинці «Діагональна», розміром 11 на 10 метрів – зображення пожежників із брандспойтами, ще в старій червоно-оранжевій пожежній формі. Розписав також інтер’єр у будинку культури Дмитрівської птахофабрики під Запоріжжям та багато інших об’єктів, і не лише в Запорізькій області.
Події, помітні на загальному творчому полі, які зазвичай побачиш у біографії митця: Анатолій Якімець обраний членом НСХУ з 1977 року. Указом Президента України №53/2010 від 20 січня 2010 року запорізькому художнику присвоєне почесне звання заслуженого художника України.
Між датами – невпинна творчість.
Перша персональна виставка – 2003 рік, у Запоріжжі.
Друга персональна виставка Анатолія Якимця до 30-річчя його творчої діяльності відбулася в Київському будинку художника наприкінці 2009 року. Хоча ювілей мав 2007 року, організувати вернісаж самотужки, без залучення спонсорів, у столиці України спромігся лише два роки потому.
Виніс на суд глядачів кращий творчий доробок – понад чотири десятки полотен, половина з них – нові роботи. Хотів презентувати свої роботи саме в Києві. Дві великі за розмірами роботи «Козацька сила» й «Гей, літа орел…» із колоритними постатями козаків, що експонувалися тоді, Анатолій Якимець подарував Культурно-мистецькому та музейному комплексу «Мистецький арсенал» у Києві.
Тема української історії й національної культурної спадщини має у душі художника власне життєве підгрунтя.
«Рік 1937-й. Присвячую своєму дідові Єременку Андрію Максимовичу». …Дід тримає шапку, вузлик із найнеобхіднішим. Поруч – трійка НКВДистів. Надворі вже з’явилася перша крига, видно підталий сніг…
«Остання пісня кобзарів». …З перших днів утвердження на території України влади «робітників і селян» більшовики влаштували справжні лови на сліпих і немічних народних співців, розстрілювали їх без слідства та суду. У грудні 1934 року радянський уряд зібрав у Харкові 334 бандуристів зі всієї України начебто на з’їзд. Двічі – 1925 року, потім 1927-го – його переносили, мабуть, спеціальна комісія ще не склала список усіх кобзарів.
НКВДисти мали знищити українську думу… Довірливих сліпих бандуристів вивезли разом із поводирями прямо з театру «чорними воронами» й підступно стратили. Це був живий музей, жива історія України, її пісні, музика, поезія.
Гостро й достовірно знайшли відображення у творчості Анатолія Якимця теми Голодомору, репресій, Великої Вітчизняної війни [«Рік 1937-й…», «Остання пісня кобзарів», «Старий солдат»]. Звертається художник і до образу Тараса Шевченка, нащадка козака [«Молодий Шевченко на Хортиці», «Маленький Тарас слухає чумаків»].
– Спрямований я більше на портрет, – зауважує Анатолій Якович. – Щодо натюрмортів, намагаюся закласти в них філософський зміст.
Так, і вони теж стають «портретами часу» – як-от прялка у інтер’єрі сільської хати, де кожна деталь промовляє свою історію.
Власне ж портрети ж Анатолія Якимця – це образи сучасників. Є й твори з особистого життя – портрети батька, матері, діда, автопортрет. “Тато до 94-х років місяця не дожив, роки його життя – 1903-1997, а мама 90 років з половиною прожила”, – дай Боже нашому художнику ще жити з нами і творити. Багато має портреті непересічних наших сучасників, друзів-художників – Івана Василенка писав та інших колег.
А крім образотворчого мистецтва в Анатолія Яковича є ще одне захоплення – пісня. Ось уже сім років він співає у хорі.
Ось що згадує:
– Якось після відкриття персональної виставки одного художника ми, відзначаючи цю подію, заспівали декілька українських пісень. Наступного дня художник Олександр Кошель [на жаль, покійний] мені сказав: “Анатолію, а в тебе є голос. Його треба розвивати”. Я відповів: “Та що ви, смієтеся? Адже мені вже 59 років”. Проте він наполягав: “Я закінчив театральне училище й розбираюся в цьому“. Потім до нього приєднався товариш, який навчався у Львівській консерваторії. Після прослуховування він визначив, що в мене баритон й направив у палац культури Запорізького трансформаторного заводу до керівника колективу «Козацька родина» Юрія Івченка.
Так я почав співати в хорі, незабаром спало на думку створити картину, яка могла б прикрасити фойє палацу культури. Почав готувати матеріал для неї: сфотографував хористів, зробив замальовки олівцем кожного учасника. Я вже уявляв хор на тлі Хортиці, а на задньому плані – вершників на конях. Але колектив розформували.
На відкриття своєї першої виставки 2003 року [на той час я вже півроку співав у хорі] я запросив хор, і ми заспівали з десяток пісень. Коли колектив припинив існування, я вже не міг жити без пісні – нині співаю в народному хорі «Запорозькі козаки» й у фольклорному ансамблі «Бунчук».
Народна пісня надихає художника Якимця у творчості, додаючи позитивних барв, що вражають і зворушують. Із його полотен «Запорізький кобзар Володимир Дяденко», «Портрет козака Миколи Іваненка» чується сама народна пісня.
Ще декілька років тому в ліцеях Запорізького центру професійної освіти діяли відділи дизайну, де Анатолій Якович і сам викладав живопис. Потім їх закрили. Проте навіть цей короткий період знайшов відображення в його творчості. Наприклад, героїнями однієї з його картин «Подруги» стали учениці одного з ліцеїв, які не просто позували, а відтворили певну життєву ситуацію. Одна дівчина – задумливо-щаслива наречена, яка заплітає косу, а зосереджена подруга ворожить їй на картах, які передрікають щасливе кохання.
Один із секретів митця: ставиш картину, яку писав 10-20 років тому, якщо вона тобі подобається, значить, щось у ній не те, а якщо хочеш щось у ній підправити чи змінити, значить, ростеш як митець.
“Картина повинна розповідати про художника. А коли він розказує, що він хотів цим сказать, – то це вже не мистецтво”, – вважає Анатолій Якимець.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Сергія ТОМКА
