З перших місяців усвідомлення, з якою бідою має справу Україна, з 2022 року, в Запоріжжі діє фотошкола Владислава Івахніна Black lion kids. Дитяча спільнота сформувалася під час тривалої співпраці з бібліотекою для дітей «Юний читач». Саме там проводилися творчі заходи та відбуваються виставки.
Бренд Black lion Влад Івахнін придумав у 2015 році, зареєстрував у 2019-му. Тоді його друг намалював лого (неповторність назви та дизайну перевіряли разом – і вони єдині у світі).
У перші роки це була робоча фотостудія у квартирі, де колись жили дідусь та бабуся Влада. У подальшій розмові ми виявили (й це може здатися дивним, а насправді закономірним), але саме дух старшого покоління визначив правила, за якими Влад організовує діяльність фотошколи та співпрацю з дітьми.
Якості дитячої творчої майстерні фотостудія набула як дієва підтримка дітей та родин, більшість яких перебралися до Запоріжжя з небезпечних рідних місць. Нині дівчатка та хлопчики вже стали запоріжцями, за три роки адаптувавшись на новому місці.
І за великим рахунком, цьому товариському єднанню допомогло творче життя, яким наповнена робота фотошколи Black lion kids. І родини, і керівник школи вдячні за підтримку, яку постійно надають англійська Благодійна Організація «The BEARR Trust» (Великобританія) та БФ «Златоград». Про спільні походи та поїздки, про виставки, на яких зібрані дитячі враження, наша газета не раз писала минулого року.
Нинішній рік теж видався творчим – школа працювала влітку, продовжує роботу й восени. Підтримка запорізьких та благодійників з-за кордону допомагає розвивати різноманітні вміння.
Поки ми розмовляємо, дівчатка шліфують зроблені на 3D-принтері деталі. На комп’ютері поруч старший хлопчик крутить зображення, розраховуючи подальший процес. А наймолодший доводить до досконалості дерев’яний макет рушниці для анімаційних ігор. Окрім власне фотосправи, студійці отримують різноманітні практичні вміння, до яких заохочує Влад, який і сам має багато захоплень.
– Графік занять довільний, – розповідає Влад. – Та є такі завзяті, що готові збиратися мало не щодня. Є дівчинка, яка приходить на заняття раз на два тижні. Тримаємо зв’язки й онлайн: дівчинка, яка з рідними виїхала до Угорщини, звідти приєднується до нас та надсилає свої роботи.
– Тож, спілкування не переривається через відстань та обставини.
– Так. Ми тут як родина – у студії до 30-ти дітей, всі різні… Й мені іноді доводиться бути свого роду подушкою безпеки у стосунках. Як зробити, щоб хлопці відчували себе сильними, а дівчата, самостійні у самопроявах, це підтримували? Я навчився цьому саме на прикладі стосунків дідуся та бабусі, які 44 роки прожили разом.
Бабуся Людмила Борисівна була творча людина, мала звання заслуженої вчительки України. Вона викладала методику образотворчого мистецтва у педучилищі на Бабурці…
Дідусь – Владислав Іванович – працював завідуючим кафедрою на транспортному факультеті тодішнього ЗНТУ. А до нього у цьому ж виші працював мій прадідусь, Владислав Йосипович Івахнін, тоді це був Машинобудівний інститут. І навіть мене запрошували по закінченні навчання, я майже погодився піти працювати викладачем.
Тож, дідусь – технар, бабуся – педагогиня, тому на мені були випробувані найрізноманітніші техніки. Ми з бабусею малювали пальцями, ліктями, малювали крупами та борошном, малювали по склу. Клеєм… Глиною… Якщо ліпили щось, то місили глину в тазиках до потрібної консистенції і робили горщики до самозабуття. А дідусь нам глину приносив: нате, творіть! І ніхто мене не примушував. Хочеш спробувати – давай! І тоді я й не думав, наскільки це важливо.
– При такому ставленні не прикіпити до творчості неможливо!
– За що не брався, все вдавалося. І багато було починань. Музикою займався – і вдячний вчителю, який не примушував мене грати мелодії, які мені не подобалися!
Страшенно любив вивчати та споглядати комах. Одного разу мені пощастило врятувати кладку махаона: у мене була личинкова станція, з якої згодом вилетіло аж десять метеликів! Тоді ми з дідом висаджували спеціальні рослини, якими харчуються махаони, підтримували температурний режим, вивчали особливості. Я цією темою досі цікавлюся…
Тому важко було знайти та обрати те, що мені дійсно подобається.
Допоміг дідусь, який обережно мені підказав, і я вивчився на конструктора. Це мій перший напрямок, перше захоплення. Згодом отримав і другу вищу освіту, економічну.
– А звідки прийшла любов до фото?
– Фотосправою займався прадід. І в родині дивувалися, що моє захоплення проявилося через покоління.
А я, коли знайшов його роботи, здивувався: він же по суті робив фізичний та химичний фотошоп! Тобто без усіх сучасних гайдів, без доступу до інформації, він робив так само, як зараз працюю я. Рамочки підставляв, папірці підкладав і змінював людей у кадрі… Десятки років тому, у червоній кімнаті, яка була майстернею, він робив той самий фотошоп, який наразі існує у програмному продукті.
І так я раптом відчув та зрозумів історію у своїй справі.
– Чи залишився у спадок фотозбільшувач?
– На жаль, він до мене вже не дійшов, з ним трапилася якась серйозна поломка. Та до мене дійшли прадідусові макромехи, за допомоги яких я зміг збільшити та роздивитися пікселі на своєму телефоні.
– А хтось малював у родині?
– Та… всі малювали. Мама малює, бабуся малювала, – у кольорі… Дід малював здебільшого пейзажі. Зараз ми ці роботи бережемо як скарб. І я малюю. Мені ближче чорно-біла графіка.
І все це поєдналося у фотографії: як художньо, та технічно. Створюючи картинку, я творчо ставлюся до процесу. А потім технічно вирішую: роблю потрібні пристрої, виставляю світло. І завдяки програмі приймаю рішення, що маю доопрацювати, щоб отримати кращий результат.
Цей процес проходимо й разом із студійцями.
– Фотошкола насправді – місце можливостей.
– Так. Тут місце, де можна робити … все! Є інструменти для практичної роботи, а є комп’ютер з найсучаснішими програмами і 3D-принтер. Можна робити креслення.
Та згадуючи своє дитинство, коли робив безліч цікавих справ, і розумію, що ніякі гаджети та придбані дорогі іграшки не замінять нашу увагу до дитини. З власного досвіду знаю: людська свідомість вчиться не на помилках, а на успіхах. Коли ти робиш помилку, мізки гарячково не розуміють: чому? І шукають спроби це подолати.
А успіх дає натхнення. Тому я обережно підтримую в кожній дитині рух на самостійну творчу удачу. Зрозуміти та засвоїти технології – дуже важливо. Помацати, пошліфувати, покрасити. Так що, хочеш спробувати – берись, твори! Те, що ти зробив, – забирай з собою, користуйся! Це ж твоя робота.
Бліц
В цей час у фотошколі триває робота.
Олександр, друг Влада, – займається аніме, косплеями, – готує нову зустріч [саме з неї – креативний фоторепортаж]…
Леонід за компом робить модель, яка піде на принтер.
Дівчата, Катя та Настя, разом підрізають, шліфують спільну роботу – це буде мотоцикл. У студії вони вже два роки.
– І що змінилося у житті, коли ви прийшли до фотошколи?
– Стало менше вільного часу, – сміються у відповідь.
– Який матеріал любиш найбільше? – питаю Миколу.
– Дерево, – впевнено відповідає хлопчик та продовжує чистити свою рушницю, з якої летить стружка.
– І що ви будете робити з цими знаннями далі? – питаю усіх.
– Фотографію не покинемо!
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та учасників подій
