Власник двох заводів сільськогосподарських машин – меноніт Корнеліус Гільдебранд [1833-1920] залишив після себе рукопис «Наш життєпис», де описав острів Хортицю та його мешканців у часи, коли туди завітав Тарас Шевченко. Пропонуємо кілька замальовок із життя майбутнього мільйонера у 1840-і роки.
Подорожі з батьком
Велика громада Хортицьких менонітів складалася з двох церковних общин – більшої, фламандської, центром якої була Хортиця [сьогодні відома як Верхня Хортиця] та набагато меншої – фризької, із центром у селі Кронсвейде [сьогодні – Володимирівське].
Фризи жили і на острові. Тато Корнеліуса Якоб був старійшиною фризької церкви, тому час від часу йому доводилося подорожувати на церковну службу аж у Кронсвейде.
Відстань – понад 21 км в один бік. І – увага! «Церковний ієрарх» долав її пішки – бо був ще й хліборобом, тобто сам обробляв своє поле.
“Під час сівби, – пише Корнеліус Гільдебранд, – він ходив пішки, бо в той час коні багато працювали й він вважав за краще прогулятись. Він був добрим ходоком.
Ще маленьким школярем я брав участь у кількох таких піших подорожах… Спочатку батько був занадто обережним зі мною – завжди трохи відставав, а я був трохи попереду. Я думав, що тато прискорює крок, та насправді він, імовірно, не швидив. Це я трохи втомлювався, бо бігав без потреби. Й чим ближче ми підходили до Айнлаге [Кічкасу], тим швидше, як мені здавалося, йшов батько”.
Старожитності
“Пізніше, коли я підріс, мені довелося пасти худобу на самоті [зауважте – сину голови церковної громади! – авт.]. Доглядаючи за вівцями в степу, в редутах або на обдутих вітром місцях, ми нерідко робили знахідки. Це були піки, стріли, латунні пряжки з кінської вузди і частини рушниць, старі срібні гроші та круглі свинцеві кулі.
Одного разу брат Йоган у Кетельлегт [балка Совутина] знайшов кістку ноги з трьома стрілами, що сиділи в ній. Він розламав кістку навпіл, щоб їх дістати. Коли ж прийшов додому, показав і сказав нам, де і в чому він їх знайшов, – батько дуже пошкодував, що він не приніс їх додому з кісткою, бо це було би прекрасним предметом для музею старожитностей. Батько вже віддавав туди кілька стріл. Тому, навіть коли йшов сильний дощ, я завжди ходив у такі місця, щоб перевірити, чи щось не вимило”.
Порох
“Гуляти в полі було чимось зовсім іншим, тим паче, що брат Йоган часто носив із собою рушницю, й ми час від часу із задоволенням стріляли. Та порох був дорогим, а грошей в нас не було. Тому ми таємно самі робили його у врем’янці, де була слюсарня. Увечорі, коли батько там не працював, а сидів удома з матір’ю та читав книгу, робилося щось, що «не завжди було добре», й часто в компанії пастушків та кожухаря Хоми, що наймався працювати в нас на зиму.
Сірку й селітру потрібно було купувати. Вугілля ми брали з кузні. Все тонко перетирали на фарбовій плитці, а потім перемішували й протискали крізь сито, щоб отримати зерно, й сушили. Одного разу все це спалахнуло і вся хата була повна диму, так що Хома дуже лаявся й хотів розповісти батькові, чим ми тут займаємося без його дозволу. В нього-бач від усього цього скоро голова болітиме…
Одного разу Хома приніс із собою «образ» [зразок для шиття]. Ну, ми давай використовувати це, як мішень. Тільки сліпі ми – порох був занадто грубий і на образі пропалилася маленька чорна дірка. Побачивши її, Хома дуже розлютився й цього разу збирався неодмінно «подати на нас позов”.
Дині
“Іншим разом ми якось ходили на рибалку проти села Павло-Кічкас. Тоді була осінь, «час кавунів», і декому захотілося динь з того берега Дніпра, які так чудово виглядали на жовтому схилі. Без грошей ми мусили «жебракувати».
Домовилися, що піти мають Антон та Абрахам Геппнери, брат Йоган і я. Ми переїхали Дніпро й попрямували на bastan. Там двоє хлопців їли дині. Ну, ми попросили собі трошки, а вони питають – чиї ми хлопці будемо? Ми кажемо – Геппнерівські. Вони кажуть – беріть стільки, скільки внесете. Прекрасно!
Антон та Йоган стягли штани, зав’язали холоші – й подвійний мішок готовий! Завантажилися коштовними динями, щиро подякували, але й спитали – чи можна нам ще повернутися? – Хлопці аж розреготалися, та дозволили. Ми були вражені… Пішли до човна, спустошили мішки, а тоді назад.
Хлопці ще там – їдять. Ми хутко взялися за справу, тільки скінчили й подякували, а хлопці кажуть: а тепер забирайтеся геть – он хазяїн баштана йде! – й самі тікати. Ми побігли щодуху, хутко човен відштовхнули від берега – й здобич наша, хоч і крадена”…
Курево
“Багато хлопців-вівчарів курили, я теж хотів побалувати себе чимось подібним. Зробив собі люльку з бузку, як у хлопців. Подрібнив дубове листя і забив ним люльку, запхав також сухий кінський гній, потім розпалив вогонь і задимив. Язик припекло – я їсти після цього не зміг і поскаржився на це товаришам. Ті сказали, що коли я хочу приємного смаку, то це має бути тільки справжній тютюн.
Та його не було, бо батько не палив, проте в садовій огорожі дядька Вібе достатньо стебел тютюну з примороженим та засохлим листям! Отож, одного ранку я прокидаюся, коли ще було темно – біжу до Вібе, хутко хапаю кілька листочків і тікаю, щоб не схопили, як злодія.
…З першою затяжкою пішов синій дим і такий запах, «ніби руський курить». Мені це сподобалося, але невдовзі я відчув себе кепсько, мене нудило й хотілося пити, ясне небо почало хитатися, схили просто танцювали. Біжу до Дніпра, хитаюся, блюю. На березі найперше викидаю курево якнайдалі в ріку, п’ю, лягаю на камінь. За якийсь час дивлюсь – овець нема. На тремтячих зігнутих ногах я пішов їх шукати, знайшов, порахував – усі на місці. Й тоді поклявся ніколи більше не палити, навіть тютюн – і дотримав слова”.
Олег ВЛАСОВ, молодший науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця»
На фото: Акварельна мініатюра з рукопису К. Гільдебранда. Сім’я Гільдебрандів збирає жито в урочищі Швайнхок на схилі Нового Дніпра південніше села Острів Хортиця. Літній вже автор зобразив себе у дитинстві з граблями в руках, спиною до глядача, під номером 5: “Корнеліус – загрібальник”.
