Житель Гуляйпільської громади Олексій Шейко відзначив 100-річний ювілей. Його життєвий шлях від 1926 року до сьогодення пов’язаний із Гуляйполем і Запорізькою областю.
Про це повідомляє Гуляйпільська міська територіальна громада та розповідає про видатного земляка-довгожителя.
Олексій Михайлович Шейко пережив голодомор, примусову депортацію до Німеччини, три спроби втечі з полону і дійшов до Берліна у складі радянського піхотного батальйону.
А нині через війну змушений мешкати на Хмельниччині.
…Він народився 2 травня 1926 року на хуторі Дачний поблизу Гуляйполя. Його дитинство припало на роки голодомору, а юність — на період Другої світової війни.
У 15 років він уже копав окопи в окопи в Томаківці на Дніпропетровщині. Повертаючись додому, дивом вижив під час підриву Дніпрогесу.
Разом із іншими підлітками його у 1943 році примусово вивезли товарними вагонами до Німеччини на роботи.
Він важко працював на відновленні залізничних колій.
Декілька разів тікав, за що потрапив за грати
Після кількох місяців ув’язнення Шейка направили на вирубку лісу для потреб німецької армії. Восени 1944 року він здійснив третю спробу втечі — цього разу успішну. Дійшовши пішки до Польщі, два місяці переховувався у родині лісника.
Після приходу радянських військ був мобілізований та у складі піхотного підрозділу дійшов до Берліна.
Після війни служив радистом і у 1949 році повернувся до Гуляйполя.
Вдома досвідченого радиста охоче прийняли до місцевого радіовузла техніком. Згодом він закінчив Харківський електротехнікум зв’язку і пройшов шлях від техніка до начальника Гуляйпільського районного вузла зв’язку.
У середині 1950-х, під його керівництвом, район першим у Запорізькій області завершив суцільну радіофікацію — за що Шейко отримав знак «Почесний радист СРСР».
За його керівництва модернізували поштові відділення та впроваджували автоматичні телефонні станції.
На пенсії він співав у хорі ветеранів районного будинку культури й незмінно був почесним гостем на усіх урочистостях.
Через повномасштабне вторгнення він разом із донькою змушений був покинути рідний дім і виїхати на Хмельниччину, а онуки й правнуки розлучені війною, живуть за сотні кілометрів.
Найбільшим скарбом свого життя сам ювіляр називає родину.
