Колишня журналістка захищає Україну на фронті більше п’яти років
Президент Володимир Зеленський присвоїв звання “Герой України” з врученням ордена “Золота Зірка” старшому солдату Олександрі Давиденко із Запоріжжя.
Олександра з позивним «Вирва» – колишня запорізька тележурналістка – нині служить у батальоні “Свобода”, який б’є ворога на Донецькому напрямку.
А у війську вона – більше п’яти років, із 2020 року.
У серпні 2025 року Олександра Давиденко про свою службу розповіла на зустрічі у Центрі журналістської солідарності.
Як пригадує Олександра, вона відчувала, що буде велика війна, розуміла, що відбувається – і не могла більше займатись журналістикою. Тому пішла, як говорила тоді рідним і друзям, “вчитися стріляти”.
Із великими труднощами, але Олександра Давиденко потрапила на фронт і саме туди, куди прагнула – у націоналістичний батальйон «Свобода».
“Воюю у своїй сім’ї”, – розповідає жінка про бойові будні на Донецькому напрямку.
Навколо – чорний попіл і переорана вибухами земля, але піхота стоїть, тримає рубіж.
– Ми захищаємо себе, свою родину, свої села і міста, нашу Україну і нашу націю. Я воюю з націоналістами, для яких наш народ понад усе. Ніхто не дасть нам свободи, ніякі переговори. Ворог просто хоче всіх нас знищити, спалити, йому не потрібна Україна, він хоче, щоб її не було. І тільки ми можемо врятувати свою країну, свою землю
Олександра Давиденко
Їй, стрільцю за посадою, доводиться бути і медиком, і зв’язківцем, і штурмовиком, бо у батальйоні всі взаємозамінні.
Одна з найбільш драматичних сторінок на фронті – це її перебування на “нулі” протягом 41 дня.
Без зв’язку, в запеклих боях, знесилені, поранені, травлені газом, на заваленій землею позиції, наші воїни вели бій, тримали свої позиції і знищували ворогів.
Це – лише один з багатьох епізодів бойових буднів свободівців – Олександри Давиденко та її побратимів.
На запитання, звідки брала сили, відповідає, що дивилася на фотографію 14-річної доньки, яка дуже чекає маминого повернення з перемогою.
– Я дуже хочу здобути перемогу. Я дуже хочу дожити до цієї перемоги. І не тому, що аж просто хочу дожити – я хочу говорити за тих, хто не може вже говорити. Я дуже багато хлопців втратила…Для мене це величезні втрати, які залишаться зі мною до кінця, доки я живу. Але я маю дожити – для того, щоб зробити ту роботу, яку вони вже не можуть, для того, щоб моя країна була такою, якою вони її мріяли бачити. Для того, щоб їхні родини – доньки, сини, онуки навіть, тому що у нас є воїни 57-58 років, – вони хочуть прекрасного життя, прекрасну мирну країну для своїх дітей та онуків. І я цього хочу. І хочу вижити, щоб працювати і говорити за тих хто не дійшов, щоб здійснилися ці мрії, – каже Олександра. – Я не знаю, чи вдасться мені вижити, але у мене є таке палке бажання, щоб потім будувалася та крана, в якій ці хлопці і всі ми хотіли жити…
Вітаємо неймовірно сміливу захисницю Олександру Давиденко з високою державною нагородою.
Фото – Дар’ї Зиряновї, фейсбук та архів Олександри Давиденко
