Тренинг для представителей запорожских общественных организаций имел сложное название «Повышение профессиональных компетенций специалистов, работающих с людьми с
инвалидностью» и две составляющие.
Провели его харьковские специалисты по БО «Координационный гуманитарный центр ».
Опыт Харькова в войне, пожалуй, даже более жесткий, чем в Запорожье. Важно было то, что Ольга Бакулина и Дмитрий Ляховецкий ни мгновения не тратили на печальные размышления, а вели две команды запорожских участников с оптимизмом – Ольга и остроумными комментариями – Дмитрий.
Помощь не вызывать, а оказывать ее там, где она необходима
Первая часть, которую провела Ольга – история отношения общества к людям с инвалидностью, а также современные тренды, по которым человек в любом состоянии может оставаться активным членом общества, а не становиться бременем для семьи и социальных служб. Участники тренинга причастны к теме при разных обстоятельствах современной жизни. Это и работа с детскими травмами войны, и психологическое состояние военных, и состояние здоровья ВПЛ и жителей Запорожья и сельских общин Запорожской области. На некоторые из проблем по возможности реагирует и наш фонд « Мемори 86».
Но Ольга вывела эту проблему на более высокий уровень.
Необходимо делать дело с людьми с инвалидностью. Важно понимать, нужна ли помощь?
Прежде всего стоит спросить: «Можно ли тебе помочь? Нужно ли тебе помочь?» И тогда уж помогать. Не оказывать помощь, а оказывать ее именно там, где она необходима. Не отнимать у людей возможность действовать так, как они способны, поддерживать самостоятельность, радоваться успехам.
Важными стали и аспекты терминологии, и беспристрастность восприятия реальности, и положительное отношение к всесторонней адаптации людей с инвалидностью к повседневной жизни общества.
В качестве финального аргумента Ольга показала ролик со слоганом YES I CAN — «Да, я могу» создан для Паралимпийских игр в Рио-де-Жанейро в 2016 году.
Paralympics RIO 2016 — We’re The Superhumans! — YouTube https://m.youtube.com/watch?v=vzjuQoNM534&pp=0gcJCfwAo7VqN5tD
Видовище надихаюче.
Мені ж згадався художник Гнат Шило, народжений у 1876 році в Британах [нині Дніпряни, неподалік Нової Каховки, на Херсонщині]. Маючи, здавалося б, безнадцйну ваду – він народився з нерозвиненими верхніми кінцівками, він своєю наполегливістю добився уваги, отримав худоджню освіту, і все своє життя малював, тримаючи олівця та пензля пальцями ніг. Та ще й викладав у Народній школі в Британах, виховав багато учнів. Вразив свого часу нашого художника Олексія Матюшенка, якого мама хлопчиком повезла на Херсонщину – побачити унікального майстра. Роботи Гната Шило зберігалися в Новокаховському музеї історії міста. Вкрадені російськими загарбниками.
Згадалася й сестра бабусі, яка осліпла з віком. Та продовжувала до кінця життя плести потрібні в родині речі. Це вона вміла та не полишала цю справу, маючи можливість бути корисною…
Зрозуміло, що до енергії людей, які зазнали втрат здоров’я, варто додати суспільну підтримку, розуміння, вчасну допомогу. Але ж – спричиняти її, цю допомогу, там і тоді, коли в ній є озвучена потреба і сенс.
Купити калоші и приклеїти до підлоги, щоб контролювати свої рухи…
Саме такий рецепт – і не для когось, для себе, з усміхом сформулював військовий психолог Дмитро Ляховецький. Чи звернетеся ви по допомогу до людини, яка позіціонує себе як психолог, а сама не в змозі впоратися із своїми руками, жестами, почухуваннями… Швидко та невпевнено говорить… Звісно, що ні. Як свідомо контролювати свій стан? Як допомогти собі подолати критичний стан? Купити калоші и приклеїти. До підлоги, щоб контролювати своє дії, рухи!
Прозвучали різні щирі відповіді від учасників:
“Розмовляю з собою”.
“Співаю”.
“Їм солодке”.
“Вмиваюсь свіжою водою”.
“Можу поплакати”.
“Мені треба побути на самоті”.
“Вмикаю музику”.
“Важливо зайняти руки…”
“Помити, прибрати”.
Так, – посміхався наш тренер, слухаючи наші напрацювання саморегуляції. – Робити, робити, робити. Не треба адреналіну, дайте дофаміну!”
І запропонував декілька практик регулювання порозуміння – чого варта вправа вишикуватися за датою народження, при цьому не вимовивши жодного слова!
Долучилися ми й до практик вміння тримати діалог, регулювати темп та ритм мови.
Важливими стали вправи для того, щоб вивести людину зі стресу. З того стану, в який, за словами тренера, працює лише «рептильний мозок».
Наші тихі пропозиції, що робити в такому разі, Дмитро прокоментівав: “У вас телефон зависав? Було? То полийте його водою. Погладьте. Допоможе? Кажуть, вдарити варто. Ну, це радикально помічне”.
Вдарити, якщо у ступорі перебуває не телефон, а людина – ні в якому разі. Зворотня реакція може бути страшною. Бо адреналін – то дурна сила.
“Пам’яті немає в такий момент. Очі скляні. Мозок сховався. І при цьому треба діяти негайно. Людину в такому стані далеко не можна відпускать. Виводити із ступору одразу.
Первое – найти ощущение заземления. Сесть по крайней мере так, прислонившись спиной к опоре, чтобы тело не имело защиты.
Дышать квадратом можно рисовать его по ладони. И считать: один, два, три, четыре…
Дать глоток воды или хотя бы проглотить слюну – бывают и такие обстоятельства.
И еще нужно тепло: одежда, одеяло, костер.
Эмоции, с которыми Дмитрий держал, слегка прижимая руки волонтера Алексея, растрогали всех
Спасибо за возможность приобщиться и восстановиться!
Инесса АТАМАНЧУК, фото автора и Инны МИГУЛИ
