Знані запорізькі митці – скульптори, живописці – пішли з життя, та їхні роботи лишаються поруч з нами.
Першим мені трапився дубінінський Максим Кривонос. Поступившись на деякий час у фоє Запорізького краєзнавчого музею виставці ретро-видань до ювілею Тараса Шевченка, він споглядає наше немирне життя, подумки коментуючи: “А я ж добре козакував, то й ви тримайтеся…”
Неподалік стоїть ще одна робота Владлена Дубініна (1931-2020) – молодий Шевченко слухає у наших степах сліпого кобзаря, поклавши руку йому на плече.
Ця робота мала стояти поруч, у нинішньому Театральному сквері. Скільки зусиль доклав вже немолодий вже Владлен Костянтинович, працюючи над макетом, тягаючи його на собі по владних кабінетах – погоджував задум, обстоював ідею. Та гроші на перекрой старого скверу на новий лад знайшлися, й чималенькі, й постамент вже двічі поновлювали… А Тарас з кобзарем так і залишилися у макеті, в експозиції – і це за щастя – ЗОКМ.
Чи є щастям нинішній стан скульптурної композиції Фонтану дружби юності у колишньому Парку піонерів. Автор Михайло Худос (1919-1990) даремно просив дати йому можливість відновити зношені за радянські часи фігури, готовий був зробити це безкоштовно. По смерті старшого колеги пропонував це зробити Борис Чак, шукав команду молодих скульпторів [який неоціненний досвід би отримали молоді митці!] Всім було відмовлено. Поклалася влада на безавторську реконструкцію, ну, щось на кшталт нинішнього всім мислячим конкурента – штучний інтелект… Тож, обличчя, яким були прототипи живі та милі люди, надали абстрактного вигляду. Ну… голубам подобається. Хоча втрачено душевний підхід, на який майстер спромігся попри ідеологічні обмеження радянських вимог до мистецтва.
І дивовижного сенсу набула ця композиція на фоні зруйнованого будинку на проспекті Соборному, де зигинули запоріжці від влучання російської ракети у 2023 році… «Братній» привіт з радянського минулого, куди нас ракетами хоче загнати росія.
Старша частина міста насичена творчими зусиллями запорізьких майстрів. Деякі приховані – як-от пружний український танок, виконаний у 1975-му на бічному фасаді Запорізького обласного будинку культури УТОГ [якби не волонтерські справи, не побачила б].
Автора, Григорія Мацегори не стало минулого року – півроку не дожив до 90-річчя (1934-2024). Досі сумую, що мала з ним лише декілька коротеньких розмов, не мала великого інтерв’ю. І на сторінці Запорізької організації НСХУ “МИ ЇХ ПАМ’ЯТАЄМО…” немає статті про нього.
Та ми його пам’ятаємо.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
