Кірі у підрозділі позивного не дали. Так склалось, що всі її поважно називають по-батькові – Сергіївна. Жінка 13 років пропрацювала викладачем культорології, соціології, географії у медичному коледжі. Була куратором у медсестер, спеціалістів ортопедичної стоматології, акушерської справи… Тому, коли потрапила служити до медслужби 108-ї окремої бригади ТрО, яка нині боронить Запорізький напрямок, її зустріли колишні студенти. Приємні емоції переповнювали: «Сергіївна!!! Тепер ти у нас!».
Як потрапила до тероборони, Сергіївна розповідає, немов про квест.
– Попри те, що у жовтні 2022 року вийшов закон, що жінок можна мобілізовувати за їхнім бажанням, інертність залишалась, – згадує Кіра. – У ТЦК мене зустріли зі здивуванням: «Ви ж жінка…». Я розповіла, що в мене двійко дітей, однак хочу захищати Батьківщину. Мені відповіли, що жінки в армії… не потрібні. Переконала, щоб мене поставили на військовий облік. Потім зі мною спілкувалося багато офіцерів з різних частин. Я переконувала, що можу бути діловодом, адже чітко знаю, що таке документ. Відповідь була одною: «Ну так, але ж ви – жінка…». Зрештою, у березні взяли в одну з мехбригад зв’язківцем, адже у коледжі я відповідала за зв’язок під час евакуації. Послужила один місяць, але знову таки встала на ті ж граблі – жінка, а тому вивели за штат і відправили додому. Улітку я розпочала другу спробу прорватися в армію. Цього разу мені запропонували тероборону і відправили на навчання. А в навчальному центрі знову задали питання: «Навіщо ти будеш стрільцем? Ти ж жінка… Давай залишишся у нас, підтягнеш нам методичну базу…». Зрештою, забрали у «персонал». Консультувала курсантів, допомагала. Однак робота у тилу, з документами – це не зовсім те, що я хотіла…
У бажанні перевестися до бойової бригади Сергіївна вибила аж 10 відношень! 11 місяців намагалась вийти з навчального батальйону – не відпускали, однак жінка наполягла і нарешті перевелась до 108 бригади ТрО.
Нині на Сергіївні – документообіг по пораненим. І вона вважає, що нарешті – на місці, адже ця справа важлива. За посадою на стабілізаційному пункті Кіра– санітар-дезінфектор.
– Приводжу у порядок відділення після прийому поранених, вимиваю, аби було чисто і не лячно від кровавих плям наступним пацієнтам, – розповідає врна. – Але в першу чергу – документальне оформлення, співпраця з бойовими медиками. З’ясовуємо час, місце, обставини отримання поранення – від цього залежать виплати, а інколи й подальша доля хлопців.
Під час розмови на коліна до Кіри не поспіхом забирається кіт.
– Коти в нас працюють, як антистрес, – посміхається Сергіївна і одразу пригадує історію. – Якось потрапив до нашого стабіку хлопчик з пошкрябинкою на руці (військові медики обслуговують й мешканців прифронтових сіл), однак він так всього боявся, що його аж тіпало. Привезли дитину разом з важкопораненими, і він бачив, як з ними працювали. Запитую: «Як ти?». Відповідає: «Все нормально». Однак не може бути після скиду добре. Пропоную: «Давай я тебе подивлюсь». Виявили невеличке поранення. Треба зробити укол, а він руку ховає, відсторонюється. І тут прийшов кіт і заліз до нього. Хлопчик його вже гладить – медиків не боїться. Почистили його подряпину, промили та забинтували!
Котиків у військових медиків декілька, і вони, як засвідчують самі лікарі, чудово справляються з психологічним напруженням пацієнтів. Розумнички самі відчувають, кому потрібна допомога. А ще по них медики визначають, куди прилетить під час обстрілів. Якщо поблизу – то котики біжать в укриття першими, а якщо по сусідньому сектору – тікати не будуть.
Кіра мріє про одне: аби закінчилась війна. А на запитання, чим планує займатися, коли повернеться до мирного життя, несподівано розчулилась. Зізнається, що це рішення для неї – болюча тема.
– На початку війни було так страшно… – пояснює Сергіївна. – Був один студент на сестринській справі. 18 років. Він навіть не скінчив навчання. У лютому сказав, що в принципі медицину знає. Пішов на бойового медика. А в квітні ми вже його поховали. Влітку похоронили ще одного хлопця, якому виповнилося 21 рік. Він мав стати стоматологом. Було дуже гірко, адже своїх студентів я завжди любила. Казала на них не студенти, а «мої діти»… Переконувала, що сваритися на них не можна, адже це діти – завжди можна домовитися. Згадую, як той хлоцець біг по коридору і радісно вигукував: «Кіро Сергіївно, я здав протезування на відмінно!». Не можу стримати сліз. Він був дитиною, і його не стало… Тоді я подумала, чому діти, яких я виховувала, на фронті, а я сиджу вдома. Почувалася у цивільному житті, немов не в своїй тарілці.
Матір вмовляла Кіру залишитися: «Куди ти підеш? У тебе діти…». Вони й справді у Сергіївни ще зовсім малі. Коли почалась війна, старшому виповнилося 2,5 роки, а меншому – 8 місяців. Однак жінка не змогла бути вдома, відчувала всією душею, що на «гражданці» не те.
– Мені було дуже соромно, що я – здорова жінка – і в тилу…, – каже Кіра. – За півтори роки на війні мої студенти, яким я обіцяла повернутися і випустити їх (думала, що за рік все закінчиться), якось у моїй свідомості віддалилися. Російська агресія триває… Однак все одно, мабуть, я у майбутньому повернуся до своєї справи, до своїх «дітей»-студентів, до своїх колег. А ще заберу собаку. У мене стабтер’єр – великий пес, тому його довелось на час віддати.
Сергіївна, немов мимохідь, відзначає, що мабуть треба відпрацювати стресостійкість, бо щось дуже плаксивою стала.
– Ви ж жінка! – відповідаю їй.
-Так, – посміхається вона, – думала, що коли бачитиму важкопоранених, боятимуся. Але мені не страшно – передусім опікуюся тим, як їм допомогти.
Приєднуйтеся до лав 108-ї бригади ТрО. Телефон рекрутингового центру 0 800 337 803.
Фото з архіву 108-ї бригади ТрО та відкритих джерел
