Йти вздовж Алеї Героїв по проспекту – болюче випробування. Гірко бачити молоді обличчя та розуміти, що ніхто з цих чоловіків вже не посміхнеться у відповідь коханій, не обніме маму, не підхопить на руки дітей… 
Журналістка Тетяна Трощинська, яка добре знає ціну втрат, написала якось, що коли бачить пам’ятні знаки на честь наших загиблих захисників, вона промовляє їхні імена вголос. І це ніби повертає їх на мить цього промовляння. І так вони знають, що їх пам’ятають.
Так само читала імена і я, йдучи вздовж низки портретів… Поки не побачила обличчя та не прочитала прізвище та ім’я людини, з якою я розмовляла грудневим вечором, рівно шість років тому.
Попудрібко Андрій Сергійович… Неймовірно легкий у спілкуванні директор будівельної компанії, який став обличчям святкового новорічного номеру запорізького журналу у 2018 році…
Він був такий молодий, і навіть ніби здивований успіхом, який на нього впав, як сніг: три роки компанії, величезний попит на будівництво та відновлення, ресторан «Аристократ» у Запоріжжі, робота на відвойованій Донеччині, думки про метро у Дніпрі…
Люди, які працюють у компанії, які виросли поруч практично із прорабів, а тепер це його молода амбітна команда…
…Йому було що захищати, цьому прекрасному молодому директору, якому було трохи затісно у маленькому вечірному кафе… Якому було до вподоби все, що відбувається у його житті… Якому рідне та миле було його прізвище – Попудрібко… А я так і не змогла розібрати, та й не наважилася спитати, з яких козацьких історій воно склалося.
Він був неймовірною людиною, і я це бачу на фото на Алеї Героїв: дорослий чоловік, який пішов на війну у 2022 році. Пішов, щоб зупинити навалу, яка хотіла і хоче зламати наше життя і наші мрії.
І як же болячи бачити дату загибелі, і розуміти, що Андрій Сергійович Попудрібко навіки лишився 39-річним.
Не добудував сотні щасливих будинків, не докохав, не виростив дітей…
Боляче бачити, що його кохають, промовляючи його ім’я. Боляче бачити квіти біля жовто-блакитної призми – до недавнього дня народження, бачити слова – “моєму сонечку” – боляче, боляче…
І ми не з цим нічого зробити з цим болем. Можемо тільки ходити вздовж Алеї, промовляючи імена тих, кого не можемо повернути.
Та не можемо забути.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
