Найстрашніша книга, яку мені доводилося коли-небудь читати, – це 26-ти томна «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні». Її запорізький розділ налічує 32 тисячі прізвищ.
Відкривши ж навскидку сторінку, присвячену, як виявилося, приазовській, заснованої албанцями, Георгіївці, я нарахував… 130 прізвищ. Майже біля кожного є позначка: «алб» – албанець, значить. Добрев, Жеков, Фучаджі, Юрчев… знову Жеков, знову Фучаджі. І вік, від якого перехоплює подих: 14 років, один рік, дев’ять місяців, п’ять місяців, десять років, три роки.
Цю книжку – причому, в обов’язковому порядку, на ніч читати б вголос тим, хто бажає повернутися в СРСР. Панове безпам’ятні, СРСР – це не тільки безплатна освіта і дешеве житло, за які радянсько-партійний режим брав гроші з недоплачених своєму народу зарплат. Гулаг, через який влада прогнала мільйони і мільйони, а також Голодомор, що забрав чотири мільйони життів українців [офіційна цифра] – це теж СРСР.
І його озброєні до зубів представники – мерзотники з мерзотників, негідники з негідників, якраз і прийшли на Запоріжжя (і в Україну нашу благословенну) тисячу з лишком днів тому, захопивши до того українські Крим, Донбас і Луганщину.
Сьогодні якраз вони – вихідці з срср, куди посилено намагаються повернути і нас, українців, штурмують позиції Сил оборони на Запорізькому напрямку, сподіваючись прорватися і до самого міста за дніпровськими порогами, які, образно кажучи, стали кісткою в горлі проклятої московсько-рашистської орди – безликої, сіро-зеленої маси. І це вони, свідки срср, обстрілюють нас ракетами і б’ють ночами літаючими бомбами по наших містах і селах. Навіть ставши «двохсотими», вони не викликають жалю. Тільки – презирство.
Володимир ШАК
