У календарі «Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя 2024», який більш ніж півстоліття збирають та викладають на сайті Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки співробітники закладу та волонтери краєзнавчої справи, сьогоднішній іменинник – Олексій Федорович Матюшенко, запорізький живописець, член НСХУ (1970).
Сьогодні, 14 жовтня, – сто років від дня його народження у селі Шолохове Нікопольського району, нині – Дніпропетровської області.
Учасник Другої світової війни. Воював під Сталінградом, дійшов до Берліна. Мав бойові нагороди. По війні закінчив Харківський художній інститут (1953). Викладачі зі спеціальності: М. Сліпченко, Л. Чернов, Л. Шматько.
Створював переважно пейзажі у реалістичному стилі – з романтичною складовою у палітрі та сюжетах. Член Національної Спілки художників України (1970).
Викладав у Сорочинському педагогічному училищі (Полтавська область); у Запоріжжі працював у Товаристві художників (1954-1961), причетний до заснування і Товариства, і Запорізької Спілки художників; довгий час робив на художньо-виробничому комбінаті (1961-2004).
Брав участь у виставках: обласних, республіканських, всесоюзних (з 1956). Персональні виставки у Запоріжжі відбулися у 1959, 1967, 1977 роках.
Основні твори: серії – «Запорізький край» (1966), «Полтавщина» (1978); «Над Пслом» (1966), «Осинки» (1967), «Дніпрогес» (1968), «Весняний день» (1969), «Осінь над Пслом», «Далі Полтавщини» (1970), «Ферма» (1972) , «Стежков» (1975), «Ст. Кочетков» (1977), «Сорочинська церква» (1991), «Околиці Опішні» (1993), «Полтавський етюд» (1998).
Вісім творів – у Запорізькому художньому музеї. Більшою мірою творчий спадок залишився у приватних колекціях. Жив та працював у Запоріжжі, помер 29 червня 2012 року.
За біографічними даними завжди хочеться роздивитися людину. Тим більш, що завдяки товариській вдачі Олексія Федоровича Матюшенка я мала на це час. За столом скромної квартири художника, отриманої дивом (рідна сестра дружини, що перебувала при комсомольській посаді, відмовлялася від власного житла, а молодій родині не було де жити, от квартира й згодилася) – часто збиралися гості. Олексій Федорович діставав альбом із фотографіями та записами, перегортав сторінки та розпвідав. Тож, перемежатиму розповідь про художника цитатами його безпосередньої розмови.
Любов до мистецтва Олексію Федоровичу прищеплена матір’ю. “Мама моя була з хутора Грипасі Нікопольського району Катеринославської губернії, мала всього два класи освіти. 19 дівчат було на хуторі, і жодного хлопця. Там співали пісню: “Грипасівський хутір можна містом назвати, якщо лавочку збудувати – дівчатами торгувати”… Мій батько й забрав маму до хутора Шолохове тієї ж губернії. Пізніше батьки купили будиночок у Запоріжжі – жили на вулиці Пролетарській, 21.
Мама пристрасно любила музику, грала на балалайці, мандоліні. Чудово співала: батько купив грамофон, і вона могла легко повторити арію з опери «Кармен». Любов до музики в мене від неї, і піаніно вона мені купила – вже після війни. Вона ж і зацікавила мене малюванням. Ще малим повезла на Херсонщину, у село Британи [нинішня назва – Дніпряни, авт.] до відомого художника Гната Шила, який, не маючи рук, писав пензлем, затиснутим пальцями ніг. Мені було років сім-вісім. Вражений, я приїхав додому і почав пробувати свої таланти: аж раптом і я зможу ногою писати?”
Хтось із німецьких колоністів оплатив каліці оствіту у Європі. І Гнат Шило викладав у народній студії у 1930-ті. 1943-го року за співпрацю з партизанами, художника, вже стару людину, розстріляли німці. Роботи зберігалися у школі в Британах та у Новокаховському музеї історії міста.
Матюшенки у 1941-му евакуювалися на Північний Кавказ – батько був комуністом, залишатися під німцями не можна було. До армії Олексія закликали у 1942-му, було йому тоді 17 років. Батько радив: «Льошо, війна буде не один рік, подавай, синку, заяву до військкомату, щоб тебе направили до училища». Попросився у танкове. Але направили до Урюпинського піхотного – танкові були переповнені. “Толку в навчанні було мало. Нам твердили: перебуваючи на посту, нікого близько до себе не підпускати, голосно кричати: «Стій, хто йде! Стрілятиму! Руки вгору!» Але у мирний час це, можливо, й логічно. А на війні, на фронті зовсім безглуздо. Я мало не загинув, коли закричав, як навчили, «Стій!» німцеві, що заблукав”.
Провчився приблизно п’ять місяців, а у червні 1942-го курсантів посадили у вагони і відправили потяг на фронт, під Сталінград. Не раз згадував Олексій Федорович: “Я все життя пам’ятаю мого військового друга за училищем Ваню Підвального, він не раз мені допоміг. Ми разом із оточення виходили влітку 1942-го, він мене вивів. Тоді німці оточували рівнину, з обох боків, наче у казан. Поле було як базар, стільки на ньому зібралося наших. Крики поранених лунали навколо. Лісок був поруч, ми йдемо повз – до переправи через Дон, на Сиротинську. Німецькі літаки бомблять страшенно. А лісок не чіпають. А наші, особливо на машинах, з гарматами – всі у лісок. Побачили, що німці його не бомбять. Ліс уже повний, там ніде стати!
Ваня подивився і каже: «Льошо, йдемо звідси, зараз страшно що буде, німці лісок спеціально не бомбили. Зараз побачиш». Ми, може, з півкілометра відійшли, як налетіло штук 20 літаків, бомби великі летять… І солдати, і техніка злітали від вибухів у повітря, вище лісу…”
Мало хто зараз знає правду про життя солдатів у ту війну. “Ми так голодували, – розповідав Олексій Федорович , – що коли йшли в атаку, падали більше від вітру, а не від куль, бо не було сил. Чим нас годували – й згадати страшно. Водичка гаряча. На відро води дві картошини, морква, жменя крупи. А мали, бувало, одну ложку на кілька чоловік. Йде вона по руках, і чекаєш, поки обійде коло. Чай сьорбали, а не суп. Так це було ще літо, коли щось можна знайти в полі… Взимку ще гірше.
А коли вночі до позицій німців підходила польова кухня, ми відчували, що противник не голодний, що вони з такими пахощами не повинні голодувати.
Доводилося мені і моїм однополчанам бачити, як служачі НКВС розстрілювали солдатів, які в пошуках чогось їстівного пішли на хутори за п’ять-сім кілометрів від переднього краю…”
У жовтні 1942-го курсантський батальйон загинув. Спочатку в складі 192-ї дивізії їх перекидали по тилах, створюючи видимість, що за лінією фронту є війська. Вночі погнали до села Перекопка, де вони почали рити окопи з боку, звідки передбачалося, німець піде.
“Над нами з ранку до вечора літав літак. Близько не літав, бо ми по ньому стріляли. Ми вже викопали окопи, коли підійшла кухня. Хлопці з котелками стали сьорбати супчик наш прозорий. Втомлені були, бо всю ніч не спали. А тут сонечко підвелося, тало тепло, добре – вночі ж померзли всі. А поїли гарячого – і один за одним лягли спати. «Льоша, – кричать, – йди, помий котелки!» А я, молодий, – за котелки, і вниз, до струмка у балці, під урвищем. Помив, йду назад, раптом зверху як застрочить кулемет! У той бік, де хлопці сплять на відкритому схилі! Німці розстрілювали їх із кулеметів: обійшли нас на мотоциклах та зайшли з тилу. Ваня мені назустріч біжить: «Льошо, де гвинтівка твоя?» – «У мене ось казанки, а гвинтівки немає». Він каже: он там, у балочці, хтось кинув рушницю, інший якийсь «матюшенко», піди та візьми. І ми пішли.
Німці під’їхали іншою балкою, мотоцикли внизу залишили, повернулися – і ведуть прицільний вогонь по нашому сплячому батальйону. Ваня повів мене, ми підстрелили, він – кулеметника, а я – автоматника. Засвистіли кулі над головою! Ваня мені знаками: змінюй позицію. Я відбіг назад, висунувся, а німець з автоматом уже підбіг близько, я в нього – ба-бах, він і впав. Ваня стріляє з гвинтівки, і ще далі пішов, з тилу до німців заходить. І ось цей бій Ваню до ордену представили, мені дали медаль”. Ось такі мав спогади Матюшенко…
Потім залишки 192-ї дивізії, що майже вся загинула влітку 1942-го, направили на Сталінград.
Маю ліричний запис від художника: “Пам’ятаю період затишшя між боями, в окопі. Розташувалися в яру на південь від Сиротинської. Хтось пише лист додому, хтось дівчині. Ми всі знали, у кого Ніна, хто пише Наді, хто Галі…
– Льошо, а чому тобі дівчата не пишуть?
Я мовчу, а за мене хтось відповідає:
– Мама не дозволяє йому цілувати дівчат, доки не закінчить інститут, до 30-ти років.
– Але у 30 років, Льошо, ти цілуватимеш не дівчат, а бабусь, – каже хтось.
– Після такої війни багато бабусь залишаться дівчатами, – каже наступний гуморист.
Ми розмовляємо, а з німецького боку звучить акордеон. Але німецька музика нас мало задовольняє. Хочеться своєю, рідною. І відразу хтось із нас у голос співає: «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела»…
– Хлопці, а хто на гармонії грати вміє? Ходімо в атаку, заберемо у німців гармошку. Льоша, ти грати зможеш?
– Головне – у німців забрати, потренуюсь – і вийде. До самої оборони я залишився під Сталінградом – був поранений”.
Після війни Олексій Федорович розшукував мемуарну літературу, зібрав військову бібліотеку. Казав мені: “У цих книгах я шукав відповідь: чому Червона армія зазнала таких втрат, за що загинули такі молоді люди, як Ваня Підвальний, Льоша Чурилов, Вася Кочетков?”.
А 1982 року Олексій Федорович поїхав на запрошення ветеранів 11-го гвардійського полку до Сталінграда. Зробив знімок останків німецького автомобіля DAMMLER BENZ, який Ваня з протитанкової рушниці підстрелив.
“На південь від станиці Сиротинська зберігся окоп, з якого я виліз, щоб допомогти пораненому товаришеві, але німецький снайпер мене помітив і вистрілив мені в ліве плече, хоча, мабуть, цілив у груди. …Таке було враження, наче палицею хтось ударив мене по плечу. Я думав, що куля прошиває, як голка, та переконався, що ні. Пробую – рука працює, але йти не можу. І відчуваю, що під одягом гаряча кров заливає спідню білизну. Зрозумів, що поранений, поповз назад. Тут сестра біжить. «Льошо, куди тебе?» Дістала лезо, відрізала рукав, перев’язала. «Ну, – каже, – ти кандидат до шпиталю».
От чого дійсно треба було навчити, – вважав Матюшенко. – Так це дати мінімум медичних знань. Поранений товариш, від болю кричить, медсестра далеко, ти б радий допомогти, та не знаєш як...
Матюшенка переправили через Дон у Новогригорівку та відвезли до шпиталю кудись за Дон. “Там я там пробув до лютого. У шпиталі нас уже годували, хлібця вистачало, й сухарики були. Потім шпиталь перевели під Курськ. Це була частина для тих, хто одужує. Краще мені стало. Товариші мені: Льошо, намалюй мене… Я й малював. Підходить командир роти: «О, непогано виходить. А карту ти можеш перемалювати?» – «Давайте спробую. Тільки дайте мені олівець, туш, циркуль, лінійку…»”
Так Олексій Матюшенко став топографом-обчислювачем 299-го артполку [194-та стрілецька дивізія, 48-ма армія, Перший Білоруський фронт]. Це було літо 1943 року.
Ось фрагменти записаних спогадів:
“Голодний солдат – це все одно що поранений солдат. Він не чує команди командира, і завдання своє не виконує. Тільки з весни 43-го року, коли в казанках наших солдатів з’явилося американське консервоване м’ясо, життя стало веселішим. Цей азарт підтримували жінки зі звільнених селищ, підгодовуючи нас яблуками, помідорами та навіть українським борщем”.
“Перше українське місто, яке ми звільнили – Новгород-Сіверський Чернігівської області. З-під Курська наші почали прориватися до Дніпра, ми на півночі України звільнили кілька сіл і думали, що нас готують до Києва.
Звільняли ми села українські, я бачив, як забирають хлопців до армії – молодих, 15-16-річних… Мами йдуть за нами, плачуть, дорога мокра від сліз матерів. І… до першого населеного пункту. Там бій і цих малих – в атаку. Німці били їх одразу. І всі матері знали, де чий син загинув – часто неподалік сусіднього хутора”.
“Як німці воювали? Вони батальйонами не пускали по 200-300 чоловік. Це наші часто відправляли своїх на смерть. Німці спочатку проводили таку артилерійську підготовку, що земля ставала чорною. А потім піднімалися автоматники, і короткими чергами прошивали все, що рухається. А наші – з гвинтівками. Поки вистрілив, поки перезарядив, німець уже тебе вбив”.
До 1944 році воював у Білорусії. Молодий, емоційної вдачі…Він плакав і через 65 років після війни, розповідаючи мені: “Багато білоруських хлопців пішли до партизанів. Німці їхнї родини розстрілювали. Бабуся розповідала: сусідку, у якої син партизанив, з невісткою та дітьми, німці вивели на розстріл. Німці мали такий порядок: розстрілювати спочатку дітей, потім матерів, потім старших – дідусів, бабусь… Усю родину знищували. Черга дійшла тієї жінки, у якої цей хлопчик. Німець бере за руку і веде. Жінка плаче, тремтить вся, за голову хапається від горя… А хлопчик переживає за маму… Німець його підвів до краю урвища, дістав пістолет. Хлопчик стоїть, на маму дивиться, німець вистрілив йому в голову, і на лобі – дірка, кров заливає очі… А він повернув голову: «Мамо, і зовсім не боляче!» І впав уже мертвий. Я гірко плакав, слухаючи цю розповідь…”
Коли почав командувати Рокосовський, наші війська завоювали організованіше. “Лісовими дорогами Білорусії зустрічали колони німецьких солдатів, по 100-200 чоловік, без зброї, з піднятими руками. Становище вони мале таке саме, в яке ми потрапили на початку війни. Німці бігли, кидаючи часто техніку, машини, завантажені продуктами, зброєю…”
Ось подробиці тогочасні від Олексія Матюшенка: «Якось я такий кинутий німецький мішок розбирав – хотів знайти собі годинник. Раптом чую кроки, піднімаю голову – німець стоїть переді мною, знімає автомат і каже: «In Plen. In Plen…». Я заспокоївся: «Йдемо, Komm here».
На дорогу виходимо, бачу – колона полонених, людей десять, йдуть у бік Дніпра. Я німця здав туди. А сам пройшов ще трохи, крізь лісочок, і на галявині дивлюся – ноги стирчать із жита. Німці лежать, і їх кулемети спрямовані на нашу колону. А я збоку підійшов, мене не одразу помітили. Голови на мене повернули, бачу – всі вони поранені. Думаю, як же з ними бути, щоб вони в мене не стріляли. У мене був пакет перев’язувальний. Кажу: bitte – і простягаю крайньому молодому бійцю. Він – danke schon – взяв мій пакетик, думаю, ну тепер ти, зараза, навряд чи будеш у мене стріляти. Я сказав своїм хлопцям, вони побігли, підняли німців. І теж повели у полон. Це вже була не війна, а насолода, ми на третій день вийшли до державного кордону – так Рокоссовський воював».
Медаль «За відвагу» Матюшенко отримав у Західній Білорусії, вміло зкоординувавши вогонь своєї артилерійської батареї.
У шпіталі білоруського міста Речиця, де він лежав після другого поранення, познайомився з молодшим лейтенантом. Той мав невеликий аккордеон: «Він дозволив мені грати, і я розробляв поранену руку. Через деякий час медсестри запросили мене з акордеоном на майданчик у дворі, біля кухні шпиталю. Там були танці.
Я дуже полюбив Білорусію та білоруських дівчаток, думав: після демобілізації поїду до Запоріжжя, провідаю матусю, а потім повернуся до Білорусії. Але моїм мріям не судилося збутися».
У червні чи серпні 44-го госпіталь перевели до польського міста Мазовецька, а у травні 45-го – до Берліна. Ось що зокрема розповідав над своїм меморіальним альбомом: «На початку травня 1945-го начальник шпиталю відпустив нас подивитися на рейхстаг. У травневі дні Берлін виглядав вразливо. З балконів, із вікон квартир звисали білі полотнища – прапори капітуляції. На вулицях – уламки стін та меблів, як у Сталінграді навесні 42-го року. На вулицях з ранку до вечора працювали жінки та люди старі з лопатами – розчищали від щебеню, уламків будинків.
Нас привезли до рейхстагу, і ми почали розглядати історичні споруди та предмети цього надзвичайного музею Другої світової війни. Більшість із нас були ранбольні офіцери, у багатьох – ордени. Стіни рейхстагу були зрізані темними ямками від куль та уламків, на підлозі – купи щебеню, марлеві пов’язки, уривки газет з портретами Гітлера. По колу, біля входу до величезної зали засідань, – постаті політичних діячів Німеччини. У мене був фотоапарат, який дав мені офіцер (він лежав зі мною в одній палаті). Я шукав скульптуру Гітлера. Дуже мені хотілося виконати бажання, яке виникло ще під Сталінградом, – знявши штани, сісти йому, гаду, на голову. Мій товариш Павло Демченко витратив багато зусиль, щоб відговорити мене. «Тут багато радянських та іноземних кореспондентів, і як вони витлумачать твій вчинок, у якій газеті фото надрукують – невідомо. І як ти поясниш це своїй дівчині, повернувшись додому?». Скульптури Гітлера не знайшлося, ідея відпала. Заліз я на плечі безголової фігури, як потім виявилось, Бісмарка, Павлуша підняв фотоапарат і клацнув мене».
«Почув чудові звуки музики. Перед рейхстагом виступав Московський академічний хор. Я любив музику, особливо класичну, але тут, пройшовши за три роки через смерть і неймовірні труднощі в походах і боях, ледве стримував сльози – сльози урочистої радості… За все життя я більше не бачив концерту такої виразності.
Повернувшись до своєї палати, я сів писати листа батькам.
Мама часто писала мені, що ходить до церкви і молиться за мене. Нині, відповідаючи їй, я дякував їй, мабуть, допомогли її молитви, і я, пройшовши величезний шлях від Сталінграда до Берліна, залишився цілим…».
Літо 1945-го минуло швидко. «Лікар Тумарінсон зводив мене до німецької лікарні, де був рентген, який підтвердив, що в мене туберкульоз. Я так гадаю, що захворів ще під Сталінградом. Лікарка сказала: «Це проблема тобі ще на довгі роки. У шпиталі тебе не триматимуть, мабуть, скоро демобілізують».
У вересні 45-го мене демобілізували. На залізничний вокзал нас кілька людей відвезли шпитальною машиною. Речей у мене було мало. Була валіза з фарбами, портрет російської дівчини, яку в мене потім відібрали під час огляду на нашому кордоні, акордеон і захований у ньому невеликий пістолет, який мені подарував у шпиталі наш офіцер. З пістолетом я повернувся додому, але батько забрав його в мене і відніс до міліції».
Історією про зцілення від туберкульозу, яке також здійснилося завдяки матусі, Матюшенко щедро ділився, друкував рецепт лікування у запорізькій пресі – волів допомогти іншим. Згадаю лише чарівний вплив природи на людину: після лікування Олексій разом із мамою деякий час жили біля соснового лісу, як порадив народний лікар. Це мало чудовий ефект і для здоров’я, і для творчості.
Подолавши туберкульоз, Матюшенко здійснив мрію: вивчився на художника. Закінчив Харківське художнє училище, де викладачами були чудові українські художники Микола Сліпченко та Леонід Чернов.
Коли закінчував навчання, отримав листа: фронтовиків-художників просимо направити для навчання до Московського інституту кіно, запрошуємо вас на заняття. То був 1953-й рік. Не поїхав. Після закінчення училища повернувся до Запоріжжя до батьків.
Але вступити до Товариства художників не зміг. Ось що мені розповідав щодо мистецького життя тогочасного Запоріжжя: «Хоча членів об’єднання було небагато, але вони хотіли завжди мати собі роботу. А щоб робота у них була завжди, необхідно було мати менше конкурентів, які закінчили художні інститути, академії, художні училища. Брали на роботу більше самоучок. Я також спочатку не пройшов…, але мене врятував партійний квиток [я б додала – й характер, авт.]. Пішов у Орджонікідзевський райком партії. Мене запросили одразу ж до обкому та розповіли ситуацію: обласний комітет партії зацікавлений у тому, щоб у Запоріжжі була сильна група художників. Говорять, ми знаємо ситуацію в колективі. У нас є такі відомості, що до колективу не приймають молодих освічених художників. І їм доводиться шукати роботу десь на боці, поза живописом. Так, Іван Василенко, який закінчив художнє училище, влаштувався працювати на завод, і багато інших художників влаштовувалися на заводи, але не до об’єднання художників.
Мене викликали до обласного комітету партії – Костецький тоді був третім секретарем з ідеології. Він мені почав розповідати становище в об’єднанні художників. Видно, не без його участі, на найближчих партійних зборах мене обрали секретарем партійної організації художників. А за кілька днів і директор, і парторг організації художників подали заяви про звільнення з колективу та про звільнення з роботи.
Ми почали потроху розбудовувати роботу організації. Такі молоді художники, як Кошель, Коробов та інші почали отримувати замовлення на живописні роботи. До того вони лише натирали портрети Сталіна та портрети Леніна, одержуючи за кожен три карбованці зарплати! А мальовнича робота, більш оплачувана, вся йшла, звісно, тим, які керували цією справою. Це були Колосовський, Редін. Але ми трошки перебудувалися, стали митці отримувати роботу, соліднішу зарплату і колектив почав жити. Отримали майстерні – у приміщенні на 40 років Радянської України (нині — вул. Незалежної України) обком партії виділив кімнати для майстерень. Утворилися студії, там ми готувалися до мистецьких виставок. Але готувалися до них переважно наші помітні художники –Георгій Колосовський, Костянтин Редін, пізніше приєдналися Федір Шевченко, Володимир Коробов та інші. І стали просити директора дати машину, щоб надіслати роботи до Києва на виставку. Приходить до мене в майстерню Колосовський: «Олексію Федоровичу, ну що це таке, посилають на виставку роботи… Ну що це за роботи? Це студійні роботи… Вони годяться для республіканської виставки». Я зрозумів те завдання, яке поставив собі Юрій Сергійович, кажу: «Юрію Сергійовичу, заспокойся. У Києві Тетяна Яблонська, професори, люди, які розуміють у живописі не менше від нашого, а більше. Нехай хлопці надішлють роботи. Нехай машина звозить роботи, а там розберуться».
І справді, коли ми послали роботи туди, відразу київське журі відібрало як гідні роботи запорізьких художників: Коробова, Шинкаренка, Шевченка, Пашканіса, Акіньшина… Роботи близько 15-ти художників пройшли на республіканську виставку. Це була середина 50-х.
І вони прийшли до Колосовського – подавати заяви до членів Спілки художників України [до того було три лише члени спілки]. І колектив почав зростати: 15, 20 до 40 осіб стали виставлятися на обласних виставках. На республіканські виставки відправили роботи Коробова та Шинкаренка. Федора Шевченка ми за рекомендацією бюро обрали головою Запорізького відділення Спілки художників. Так склався колектив запорізьких художників».
Розповідь Олексія Федоровича про становлення Запорізької Спілки художників України вже мало хто може доповнити… Тож, варто її залишити як історичну цитату про реалії тогочасного життя митців, роботи яких нині – найважливіша частина колекції запорізького обласного художнього музею.
А це – трохи про місце сили, місце натхнення, яке щедро знайшло відображення на полотнах Матюшенка: «Ще коли я навчався у Харківському художньому училищі після війни та їздив на етюди до Полтавщини, я закохався у цей край. Щоліта та осінь виїжджав до Опішні… Пізніше я купив дачу і їздив туди, поки ціни на бензин, що підскочили, не змусили мене продати машину. Та й здоров’я не дозволяє сідати за кермо. Мене пам’ятають, запрошують, але їздити туди з етюдником та полотнами немислимо, старий я став…».
Та й літньою людиною Олексій Федорович був дотепним та веселим співрозмовником. Фотографії… альбом… навіть скромна квартира, безліч замальовок – все це лишилося у минулому, все страчене. Тим важливіші спогади Олексія Федоровича Матюшенка – як розуміння жахіть війни та безцінності життя.
Не стало художника 29 червня 2012 року…
Інеса АТАМАНЧУК, фото Сергія ТОМКА та зі сторінки Запорізького відділення Спілки художників України
Література про життя та діяльність:
Латанський, С. В. Матюшенко Олексій Федорович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка [та ін.]. – Київ : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2018. – Т. 19 : Малиш — Медицина. – С. 540-541.
Матюшенко Олексій Федорович // Довідник членів Спілки художників України : до 60-річчя заснування Спілки худож. України / [голов. ред. О. М. Міщенко ; ред.-упоряд. А. В. Гусарова]. – Київ : [Дирекція вист. Спілки худож. України], 1998. – С. 95.
***
Юрик, П. Дістає фронтовика бездушна війна й досі / Пилип Юрик // Запоріз. правда. – 2009. – 13 жовт. (№ 150). – С. 3.
