Сьогодні, в День художника, день народження має Степан Марчук – майстер художньої емалі. Його виставка рік тому в художньому музеї сколихнула Запоріжжя: завітало багато друзів митців, нові та усталені поціновувачі творчості емальєра знову та знову поверталися ддо перегляду… Бо роботи, майстерно скомпоновані за темами, кожну кімнату перетворили на окрему експозицію, змістовну й натхненну.
Привітавши ранком Степана Петровича, згадала розмови із ним. І хочу згадати й про мистецтво емалі, й про твори художника, й неймовірні історії, які з творчістю пов’язані – а тут, скоріше, сплавлені.
Степан Марчук в майстерні
Емальєри – професія зараз рідкісна. Емаль – від латинського maltum, exmalum – «плавити» – блискуче, склоподібне покриття, зазвичай кольорове, нанесене на металеву основу. Перші емалеві покриття датують 1500-1400 років. до н.
Інгредієнти класичної емалі – мідна пластина, золото та срібло, а також скляна маса різних відтінків. Емаль надзвичайно примхлива щодо температури, і від перегріву на кілька градусів легко змінює задуманий майстром колір, тому робота потребує величезного досвіду та правильного ока. Недарма у Європі термін учнівства в емальєрів був найтривалішим проти іншими ремеслами: учень мав навчатися десять років у тому, щоб стати підмайстром.
Техніка емалі заснована на з’єднанні скла і металу за допомогою випалу при температурі від 600˚С до 900˚С, що надає сплаву різні кольори.
Додавання тих чи інших оксидів металів надає емалі відповідного відтінку. Саме ця поліхромна гамма, що не схильна до стирання, не вигорає і не тьмяніє через зовнішні впливи, привертала увагу майстрів.
Так, окис заліза у поєднанні з іншими компонентами надає емалі жовтий, червоний, коричневий, сірий, чорний кольори різних відтінків, окис марганцю – фіолетовий, коричневий, окис міді дає синьо-зелені кольори, окис хрому – зелений, помаранчевий, жовтий, червоний з’єднання золота – різні відтінки червоного, від рожевого до пурпурового та фіолетового, окис олова забарвлює у непрозорий молочно-білий колір. Залежно від складу емалі мають різну температуру плавлення. При випалюванні майстер-емальєр повинен уважно стежити за температурою, тому що від цього залежить колір: відхилення на кілька градусів змінює його, що може вплинути на образ виробу в цілому.
Деякі моменти цього художнього чаклунства мала щастя побічити та навіть долучитися в майстерні Степана Марчука. Ми спілкувалися, художник показував та працював, піч доводила роботу до результату, додаючи рис, не всі з яких можна й передбачити в ескізі.
– Малювати я почав рано. А зі Степаном Васильовичем Сахром,, першим моїм учителем, познайомився, будучи вже п’ятикласником. Степан Васильович, художник за освітою, викладав у Вижницькому училищі художню обробку дерева. Сам був різьбяр по дереву, закінчив Львівський інститут декоративно-ужиткового мистецтва.
Степан Васильович викладав у Вижниці, а жив у Рудниках, моєму рідному селі, приходив до нас додому і давав мені завдання. Я малював горщики, кульки, кубики, вулики у дворі – все, що мені ставив Степан Васильович.
У селі не було художньої школи.
Після семи класів він мене привіз до Вижниці, я ходив на підготовчі курси та складав іспити, хотів перевірити мене, адже вступати не збирався – мені треба було вчитися у школі ще рік. Малюнок, живопис та композицію я здав на відмінно – і повернувся до школи.
Ну а після восьмого класу я вступив до Вижниці. І хоча їхав навчатись на факультет, до якого мене готував мій учитель – на факультет обробки дерева. А потягнуло мене зовсім з іншого боку, на факультет художнього конструювання. Тоді тільки узвичаїлося слово «дизайнер» – фактично це була наша спеціальність. І викладач був у нас сучасний, із Мухінки. І що ми там тільки не конструювали! Самі вигадували цікаві завдання, самі виконували. Самоскиди, машини легкові – у макетах. І до кінця першого курсу наздогнали четверокурсників за складністю проектів.
Жив я на квартирі у Степана Васильовича. Потім, коли з армії повернувся Василь Зінкевич – ми оселилися разом. Це зараз він співак, Народний артист України, а тоді ми були однокурсниками – разом навчалися, разом диплом захищали. Коли Василь організував танцювальний гурток при Вижницькому будинку культури – він був і хореограф, і балетмейстер, і костюми для колективу вигадував – їх шили одразу, в училищі. І ми набивали йому вишивку трафаретом на костюми – ми ж дизайнери!
А зі Степаном Васильовичем, учителем моїм, я до кінця його життя дружив. Коли приїжджав у Рудники до батьків – того ж дня ми мали зустрітися. За будь-якого, в будь-яку погоду. Не було такого дня, щоби ми не зустрілися. Я залишав удома речі і йшов до нього в гості. А якщо він знав, що я буду одного дня, сідав на велосипед і їхав до нас.
Після закінчення навчання я поїхав у Запоріжжя за розподілом на початку 70-х… Та коли бував удома, мій учитель казав мрійливо: як я хочу Запоріжжя побачити, і Хортицю…
Справа в тому, що Західна Україна – вона живе козаками, козацтвом. А Запоріжжя – колиска козацтва.
І одного разу я приїхав додому, і привіз два квитки: для мене та для Степана Васильовича. Прийшов до нього в гості і говорю: все, летимо разом у Запоріжжі!
Це було наприкінці 80-х.
Ми походили з ним Хортицею вздовж і впоперек, екскурсоводом у нас був Анатолій Ширяєв. У найкрасивіших місцях ми побували – і біля Зміїної печери, і на Чорній скелі… Дід аж плакав від насолоди. Я подарував йому книгу Боплана про Україну.
“Вплив Анатолія Ширяєва” – каже Степан Петрович, згадуючи свого друга, історика та археолога
Кожен мій приїзд додому мій учитель показував свої нові роботи, різьблення по дереву, у класичній гуцульській манері. У 2002 році майстер народного мистецтва Степан Васильович Сахро отримав премію імені Марка Черемшини – за відродження техніки покутського різьблення та за свою педагогічну діяльність.А я став емальєром…
Твори Степана Марчука – у музеях України: київських, дніпровських, львівських – й державних і приватних. Велика колекція у Запорізькому обласному художньому музеї. Його емалі прикрашають приватні колекції у Швеції та Франції…
На одній із виставок Степан Петрович познайомився із знавцем та поціновувачем мистецтва Леонідом Ліберманом із Чернівців. Леонід Ліберман був доктором біологічних наук, працював у галузі космічних досліджень. Але згодом захопився колекціонуванням, став розбиратися в живописі, отримав визнання як досвідчений колекціонер.
Леонід Ліберман заснував та декілька років підтримував кільтурну акцію «Світ левкасу та емалі» у Львові: це і виставка, і зустрічі, і друк каталогів.
Ауція мала на меті відродити в Україні техніку живопису з левкасу на дошках, а також показати можливості сучасної емалі. Проєкт «Світ левкасу та емалі» об’єднав 106 майстрів, було виставлено 424 роботи художників з України, США та Балтики.
Комплекти тритомного каталогу виставки, випущеного тиражем 500 екземплярів, були подаровані в найбільші бібліотеки та музеї світу, серед яких Прадо, Метрополітен, Лувр, галерея Уффіці, музеї Стокгольма, Амстердама, Лондона…
Примірник каталогу був відправлений папі римському, до Ватиканського музею. А його творця – Леоніда Лібермана – було нагороджено премією Міжнародної академії мистецтв у Римі.
Кожному художнику – учаснику виставки – видавався сертифікат, підписаний президентом Академії мистецтв України Андрієм Чебикіним. Сертифікат за номером 58 видано запорізькому художнику-емальєру Степану Марчуку.
Інеса АТАМАНЧУК, фото з архіву авторки, зйомка 2013 року
