“…мій біль, то наш спільний, а гуляйпільців зокрема. 24 серпня я відплакала рідний музей, бо майже 20 років свідомого плідного життя лишилося там…” – написала мені Любов Геньба, українська поетеса, журналіст, громадська діячка, режисер, член НСПУ, директор Гуляйпільського музею.
Цими словами вона супроводила дозвіл опублікувати на сайті «МИГу» своє поетичне бачення трагедії.
На смерть Музею
Тут сатана щасливий правив бал.Горіло так, як начебто дуріло,Музей спливав між вогняних дзеркал,Як велит падав, лиш стогнало тіло.Прожив багато, так, як мудрецямНабрала доля на життєвих п’яльцях,Він скільки бачив, а ще скільки знав,Що не злічити всіх подій на пальцях.Він не кричав, приймав життя як є,Навколо люду людно вирувало,Він помирав і думав про своє,А може і про наше, що пропало.Упала ніч, розгублено німа,Такі на смерть, бува, приходять ночі,І був це час, коли ішла війна,І безпорадний Бог відводив очі.24.08.24 р.
Про те, що ми втратили при руйнації та пожежі у приміщення Гуляйпільського краєзнавчого музею, читаю на сторінці Пам’ятки UA за посиланням https://zabytki.in.ua/uk/1564/kraieznavchii-muzei-v-gulyaipole#google_vignette
“Розташована на площі понад півтори тисячі квадратних метрів двох рівнів музейна експозиція, що складається з більш ніж вісімнадцяти тисяч експонатів, охоплює величезний період історії запорізького краю від давнини до сьогодення. Фонди умовно розділені на десять тематичних розділів, кожен з яких представлений документальними джерелами, предметами побуту, озброєння:
в археологічній експозиції знаходяться численні кам’яні, кістяні, глиняні, бронзові та мідні знахідки гуляйпільського району з предметів побуту і прикрас, які залишили кочові племена, проходячи по цій землі на зорі існування людства;
запорізьке козацтво, як важлива складова історії краю, представлена найяскравішими раритетами холодної та стрілецької зброї, прапорів, реконструйованих макетів суден і портретами гетьманів;
вишиванками і розмальованою піччю, рушниками та прядильним верстатом, глечиками і яслами, скринями і рогатиною, дерев’яними лавками і плетеними килимками в антуражі чисто вибіленої з рослинним розписом сільської хати представлений селянський побут на рубежі XIX-XX століть;
відтворена вигадлива обстановка міщанської кімнати початку ХХ століття з її різьбленими меблями і мереживними скатертинами, фарфоровим посудом і шторами з бахромою, піаніно і лампою під тканинним абажуром якнайкраще передає дух передреволюційного піднесено-мрійливого часу;
події буремних літ громадянської війни і Нестор Махно, який прославив Гуляйполе далеко за межами України, в плакатах, гаслах, прапорах осіли пилом покалічених людських доль і нездійснених сподівань десь на колесі чорної тачанки, що причаїлася в кутку серед карт, схем, листів, фотографій, особистих речей тих, що став їх безпосереднім учасником;
хроніка непростих перших п’ятирічок радянської влади, коли країна тільки-тільки піднімалася з руїн і вчилася жити за нав’язаними комуністами законам, чітко простежується по захованим під склом документальними джерелами;
жертовність, мужність і подвиг народу у розв’язаної союзом Другій світовій війни, незліченна кількість жертв і обличчя молодих хлопців з похоронками поруч – сльози, гіркота і смуток перед безглуздістю десятків мільйонів жертв на догоду амбіцій жменьки екзальтованих нелюдей при владі мілітаризованої країни;
післявоєнний радянський період: ароматні булки хліба, дитячі коляски, сандалі і туфлі всіх форм і розмірів, смачні газовані напої, веселі авоськи і фотографії, фотографії, фотографії щасливої в мирному забутті країни на межі прірви;
в літописі сучасності Гуляйполя є кубки переможців, нагородні дипломи, нові обличчя і великі досягнення, які лише підкреслюють гідне продовження спадкоємності поколінь в свідченнях вдалих ініціатив;
нова ще не перевернута до кінця гірка сторінка української історії революція Гідності та українсько-російська війна (АТО) бойовим жовто-блакитним стягом, поношеною військовою формою, зброєю на стіні і усміхненими очима молодих воїнів нагадує про розв’язану російською зброєю на Донбасі страшну катастрофу війни. 
За три кроки від серця міста на центральній вулиці в 1901 році з’явилась велична будівля з червоної цегли з високими арочними вікнами і цілим підземним поверхом – це банк «Товариство взаємного кредиту» побудував для себе приміщення з грошосховищем.
Роки Другої світової в Гулейполе, яке радянська атеїстична влада залишила без храму Божого, пройшли під прапором Христа, коли німецькі окупаційні війська зняли заборону на ведення релігійної діяльності, і в цих стінах відкрився молитовний зал.
У післявоєнні роки будівля місцевою владою, що не знайшла їй кращого застосування, віддається на нетривалий період під потреби районного будинку культури, але зручне планування з підземними кімнатами і товстими стінами знову приміряє на себе статус банку, який існував в цих стінах аж до кінця 1980-х.
У 1989 році приміщення були передані у володіння краєзнавчого музею. Він розташовується тут і понині, переступивши разом із самостійною і незалежною Україною кордон тисячоліть, щоб продовжити фіксацію і збір майбутніх експонатів вже сучасної історії, яка щодня пишеться на літописних сторінках.
Прямокутна в плані (25м х 20м) асиметричне з домінуючим центральним входом будівля краєзнавчого музею в Гуляйполе має закладений при проектуванні цокольний поверх з масивними стінами. Його одноповерховий викладений з червоної цегли периметр завершують два декоративних зімкнених куполи (над центральним входом і над самою будівлею).
Декоративні елементи зовнішніх фасадів зберігача історії виконані методом фігурної кладки з тієї ж цегли: спарені витягнуті віконні арки в обрамленні декоративних наличників під мереживними сандриками, аркатурних пояс під складнопрофільним лобовим карнизом, портал центрального входу в північній частині будівлі і фільонки підвіконного простору”.
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК, фото надані Любов’ю Геньбою
