Мабуть, немає в Україні людини, яку б не зачепили страшні історії про звірства рашистів у Бучі, Гостомелі, Ізюмі… Розстріл мирних мешканців, масові катування і величезна кількість згвалтувань та випадків сексуального насильства. Про останнє у нашому суспільстві говорити «не прийнято». Але саме зараз це, як ніколи, потрібно! І не лише, щоб допомогти правоохоронцям задокументувати ці злочини та розповісти про них усім людям на планеті Земля. Ми повинні зробити все для того, щоб наші діти ніколи не забували, з якими звірюками межує наша держава.
Думаєте, неможливо забути про такі кричущі події? Відповім – це, на жаль, відбувається вже зараз. Я близько року тому виїхала з території, що й досі окупована нелюдами. Тож дізналась про їхню жорстокість не з чуток. Тривалий час перебувала у атмосфері абсолютного психологічного терору. Про це я вже ніколи не зможу забути. Напевно, рашисти будуть снитись мені, у страшних снах, усе життя. І от уявіть моє здивування, коли завітавши до подруги, яка мешкає у Києві, я почула фразу:
– Ой, ну у вас же там не було таких страхіть, як у Бучі… Могла б і лишитись. Чого тепер скиглити, що додому хочеш?
На мить я завмерла. Я – людина, яка пережила численні допити, нічні «перевірки», обшуки та нелюдську фільтрацію, виявляється, нічого не бачила… Стримати емоції не вдалося. Здається, я говорила хвилин сорок. Може, й на крик переходила. Не добираючи виразів, я розповідала про звірства, що коїлись і продовжують відбуватись у моєму рідному місті.
Подруга з подивом мене вислухала, а потім запитала:
– Чому ми про це все не чуємо і не знаємо? Чому цього не розповідають по телебаченню та не пишуть у соціальних мережах?
– Що ти говориш? – здивувалася я тоді. – Невже люди не знають, що на окупованих територіях триває загарбницьке свавілля: вбивства, катування, грабунки, згвалтування?
Нині ж бачу, що в українському інформаційному просторі все менше трапляється історій про нелюдське ставлення до українців на тимчасово окупованих територіях. Все менше тих, хто цікавиться справжнім станом подій не територіях, непідконтрольних Україні, і все більше тих, хто «стомився від війни», зовсім з нею не зустрічаючись. А саме через це, величезна кількість людей просто забуває справжнє обличчя «узького міра».
Ми не маємо права мовчати! Кожен, хто бачив рашистські звірства на власні очі, просто зобов’язаний розповідати про них. Особливо – журналісти. Так сталось, що висвітлювати теми війни, катувань та сексуального насилля нас не вчили в університетах. Ніхто й подумати не міг, що нам знадобляться ці знання. Тож, вчитись цій нелегкій специфіці журналістам довелось вже у процесі Великої війни.
На щастя, безліч організацій та благодійних фондів зараз проводять тренінги, що спрямовані на грамотне і вірне висвітлення подібних тем. Сексуальне насильство, мабуть, найважча з них. Адже, в першу чергу, ми маємо думати не про хайп, рейтинги та популярність, а про людину, яка розповідає свою історію.
Саме тому Національною спілкою журналістів України, спільно з «dr. Denis Mukwege Foundation», проводяться тренінги для журналістів під назвою “Висвітлення сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом: що потрібно знати?” В Запоріжжі його провели та директорка з комунікацій ГО СЕМА Україна Людмила Гусейнова та перша секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ.
Багато уваги було приділено не лише трактуванню міжнародної термінології, а й, безпосередньо, проведенню інтерв’ю з постраждалими. Так, саме постраждалими. У жодному разі журналісти, та й пересічні громадяни, не повинні називати того, хто зазнав сексуального насилля, «жертвою». Мине дуже багато часу, поки людина зможе усвідомити, що насильство, яке вона пережила – це не минуле в цілому, не все життя, а лише його частина. Жити далі не просто можливо, а необхідно. І правильне висвітлення сексуального насильства відіграє, у цьому питанні, не останню роль.
Коли зустріч завершувалась, пані Людмила поділилась з присутніми тим фактом, що вона перебувала у полоні рашистів довгих три роки. Це страшна сторінка її життя, яку вона ніколи не забуде. Перегорне (або вже перегорнула), але не забуде.
Вона звернулась до присутніх з проханням якомога більше привертати увагу до полонених жінок.
Адже саме у рашистських буцегарнях з представницями прекрасної статі відбуваються найстрашніші речі. І сексуальне насильство – це дуже часто застосовуваний катами інструмент.
Не лише згвалтування відбуваються з полоненими. Примусові аборти, примусове народження дітей (з подальшим їх вилученням), удари струмом у області статевих органів – це лише невелика частина тортур сексуального характеру, що застосовують до українців рашисти.
Кожної хвилини ми повинні розуміти, що поки ми п’ємо ароматну каву, дивимось фільм, пліткуємо з сусідкою, ув’язнені рашистами українці піддаються тортурам. Ми не маємо права забувати, не маємо права мовчати! Ми обов’язково переможемо! Слава Україні!
Михайлина НІКОЛЬСЬКА, журналістка із Запорізької області
Ілюстрація з відкритих джерел