Вже вкотре розумію доречність прийняття рішень за відчуттями. Хочеш, відчуваєш за потрібне – роби, не сумнівайся. І матимеш те, чого хочеш, і те, чого й не очікував.
Як-от, самі руки тягнуться до важкої кетяги калини… І хоча знаєш, що дома вже дві баночки заготовлені до зимового чаю, все одно хочеш, бо такої пишної ще не доводилося бачити цьогоріч.
– Звідки? З дачі? – питаю жінку із такими ж, як калинове серденько, яскравими вустами. І вона мені відповідає:
– Чоловік на маршрутці працює, возить людей правим берегом, аж до Біленького, і всі балочки знає. Там і збирає.
– Небезпечно там нині.
– Так.
А потім ми з нею говоримо про справжню небезпеку. Син отримав друге поранення на Донеччині, у Харкові його прооперували, зібрали на апарат Ілізарова розбиті кістки плеча, зшили все, що можна… Та біль такий, що ночі не знають обидва, ані мати, ані син. А чоловіка відправила до рідні – він має відпочивати, бо йому людей везти щоранку.
Син же, трохи оклигавши після операції, телефонує своїм хлопцям під Авдіївку, і командира питає, чому не сто тисяч зарплати, а 70? Бо ж поранення важке. Той обіцяє розібратися. Мати заспокоює: добре, що живий.
Щоб прибрати трохи гіркий сум, питаю, як вона сама готує калину?
– О, та я просто до морозилки кладу, а зимою додаю в чай. Я проти ліків. Змалечку. І сина. і онучок так ростила. Щоб здоров’я було, не треба його ліками псувати… Калина – як ліки. Людина – як кущ калиновий при дорозі. Поговори з ним, візьми, скільки треба, пташкам лиши.
Дякую за калину, бажаю родині захисника нашого здоров’я.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
