На виставку у Запорізькому обласному художньому музеї, відкриту до найвиразніших національних українських свят, – Дня Прапору та Дня Незалежності, – завітали однокурсники автора експозиції Володимира Гордійченка.
Міцне та дружнє товариство, що разом вчило українську філологію [а до цієї освіти Володимир доклав згодом ще й історичну, філософську та мистецтвознавчу], із душевним трепетом та захопленням слідкує за творчістю свого товариша. З першої виставки, ще у студентські роки, де сміялися, бо дотепні та веселі були малюнки, до цієї, принаймні у художньому музеї вже третьої. “Зараз, на цій виставці, ми наплачемось”, – казали дівчата, нині – викладачі української мови у навчальних закладах Запоріжжя, та любовно дивились на художника.
Володимиру є що сказати людям. Викладач ЗНТУ з 1998 року, доброволець ЗСУ з 2015 року, військовий художник Володимир Гордійченко на нинішній виставці «На власні очі» представив роботи, створені під час опору повномасштабному російському вторгненню на Донецькому та Харківському напрямках.
“…Ми і далі будемо підтримувати його, дружити, – говорили гості. – Ми чекаємо ще нових виставок. – Скільки ти бачив! Скільки ще буде втілено на папері! Ми тебе обнімаємо, ми тебе любимо, Володя, бажаємо доброго здоров’я та довгих років життя.
Пам’ятаєш – Dum spiro spero? Доки живеш, надійся. Леся Українка говорила: “Без надії сподіваюсь, а ми сподіваємось із надією”.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
