Щодо котиків жовто-блакитних у місті.
Для мене ці котики (бачила лише дві мальованки, на стіні бібліотеки та на паркані театру) – те саме, що й тасьма жовто-блакитна на одязі, серденько плетене на сумці, лого на футболці. Я у цьому просто бачу своїх. і рада бачити.
А оці свари безкінечні, оцінки художньої якості, баталії щодо смаку… сенсу, як на мене, не мають.
Вони вигідні тільки тим, хто мав би опікуватись станом історичних будов, та які давали і дають дозвіли, за рахунок міста, на плюндруючі забудови та прибудови, які роками та десятиліттями не дають грошей на реставрацію, вивчення, конференції, публікації. Пам’ятаєте Галерею Юри Баранніка, який боровся за Шосте селище на мапі світу? Скільки було зроблене на ентузіазмі! Юри нема. А цяцьковане безкінечними недолугими прибудовами Шосте селище ще можна спортити якимось графіті чи муралом? Ну-ну.
Тож, можемо чубитись та обливати помиями того, хто малює, а той, хто руйнує, з нас сміється.
І Саша Харківский для мене тихий та впертий у своїй завзятості український наївний художник.
А не руйнівник спадщини.
І я навіть не знаю, чи він живий.
А пам’ятаю його, який біг з прапором проспектом один-однісінький, якимсь українським святом.
Біг. нікого не чекаючи, малював сам, нікого не запрошуючи, бо так воліло його серце.
А ще сміються ті, хто вже виділяє шалені гроші на те, щоб залатати діри на місцях прильоту ворожих ракет. Хто за шалені кошти затягує руїни поліетиленом, який розлізеться за декілька місяців від сонця та дощів…
І на десять квартир думають витратити мільйони, яких би вистачило на вчетверо більше у новобудові (ще не представляю собі, хто це буде робити, бо щоб відновити забудову 50-х років треба хіба що полонених німців запросити, а їх вже нема…
Законсервуйте, зробіть меморіал нашого горя, – порадила б я владі.
І не бійтеся ведмедиків та котиків на наших стінах, які ще стоять.
Інеса АТАМАНЧУК
