Пригадую свій давній подив від японських віршів, присвячених самому, мабуть, головному дереву Японії – сакурі. Автор порівняв її… з хмарами. І заявив, що душа в нього, здивувавшись квітучій сакурі, стала просторою, що весняне небо. Потім до мене дійшов глибокий зміст сказаного: квітуча сакура схожа на хмари… швидкоплинністю свого квітучого життя.
Так, не прямолінійно, небесними образами, якщо хочете, мислять лише мудрі, одухотворені люди. Українці, скажімо. Згадайте хорошу українську пісню і погодьтеся, що я маю рацію. Ось, для прикладу: «Небо глибоке засіяне зорями, Що то за Божа краса! Перлами ясними попід тополями Грає крапліста роса».
А взагалі, у нас багато спільного з японцями: у них – самурай, у нас – річка Самара (притока Дніпра) і, відповідно, Самарська паланка часів вільного козацтва. Чи були самураї вихідцями із берегів Самари? Питання цікаве і, на мою думку, взагалі не опрацьоване)
І ще одна важлива особливість наших народів: японці свою батьківщину називають країною сонця, що сходить, а предки українців запевняли, що вони – діти сонця. Традиційне закінчення українського прізвища – на «ко», якраз і підтверджує наш зв’язок із сонцем. Незримий, але існуючий. Як японські вишеньки-сакури, що виплеснулися сьогодні у квітень у центрі Запоріжжя, незримо пов’язані з хмарами, небесами та навесні.
Ось такі думки мені спали на думку на алеї квітучих сакур, де душа моя стала просторою, що весняне небо.
Володимир ШАК
