Актор і музикант із Запоріжжя Михайло Савицький, як і багато інших його колег, після повномасштабного російського вторгнення в Україну став на захист країни і замість скрипки взяв до рук автомата. Під час передування у добровольчому підрозділі «Азов Запоріжжя» освоїв кілька військових професій, і зараз у якості керівника групи аеророзвідки продовжує службу в лавах ЗСУ. Проте, коли є можливість, бере до рук скрипку і грає для побратимів та записує мотиваційні відеоролики, які викладає у соцмережах.
– Михайле, якою була ваша мотивація піти до ЗСУ, як ви опинилися саме у цьому підрозділі, і що входить до ваших обов’язків на даному етапі служби?
– Щодо мотивації, то вона дуже проста – захист своєї країни і перемога у цій війні. Після повномасштабного російського вторгнення я згадав, що у мене є знайомий командир добровольчого підрозділу «Азов-Запоріжжя» і зателефонував йому. Він запропонував вступити до їх підрозділу і я дав згоду. Дев’ять місяців я був у цьому добровольчому підрозділі, в якому служили вмотивовані люди із певним бойовим досвідом, і саме перебування у цьому підрозділі досить непогано підготувало мене у психологічному плані до того, щоб я пішов до лав ЗСУ.
До того ж, тут я отримав кілька військових спеціальностей, і одна з них – це аеророзвідка. Щоб ефективно застосовувати свої навички у цій сфері, я запропонував себе як керівника групи аеророзвідки в одному з підрозділів ЗСУ, де знав кількох офіцерів. Коли мою кандидатуру схвалили, я пішов до військкомату і добровольцем мобілізувався саме й цей підрозділ. Зараз виконую саме ті задачі, до яких готувався: аеророзвідка, дорозвідка пошук цілей і корегування вогню артилерії.
– Як змінила вас війна? Зовні, що відразу впадає у вічі – кардинальна зміна зачіски і явно помітна військова виправка. Може щось ще? А внутрішньо? Стали більш жорстоким, чи навпаки стали більше цінувати якісь позитивні світлі сторони нашого життя?
– Так, зовнішньо я дуже змінився. До війни мав довге волосся і взагалі у мене був такий своєрідний романтичний образ. Звісно, що військовослужбовець так виглядати не може. Тож, з довгим волоссям довелося розлучитися. Хоча за період війни я бачив чимало військовослужбовців, які зовні мають нормальний цивільний вигляд. Якщо керівництво дозволяє їм і нікому це не заважає, то хлопці носять і бороди і довге волосся. Внутрішньо?.. Так, я досить сильно змінився. Тому що треба було пристосовуватись до нових зовнішніх обставин. Чи став я більш жорстоким? Ні. Те, що я зараз відчуваю, це не є жорстокість. Просто зараз у мене інше життя. Зараз ми просто не можемо мислити категоріями мирного життя. Те, що жорстоко у мирному житті, на війні називається буденність і повсякденність. На війні всі дії, всі вчинки – вони спеціально не робляться з якоюсь особливою жорстокістю. Це робота. Неможливо ставитись до своєї роботи з постійним емоційним перевантаженням. Тому до бойової роботи у нас відносяться саме як до роботи. Чим спокійніше, чим відповідальніше ти ставишся до цієї роботи, чим більше в тебе розуміння того, що ти робиш ~ тим ефективніше можеш функціонувати, тим більше бережеш свою нервову систему, бо вона сточується на війні. Екстремальні умови і все те, що зараз навколо нас відбувається, просто так ні для кого не проходить. І саме тому я зараз став більше цінувати якісь позитивні моменти, і не тільки цінувати, а ще й ділитися ними з оточуючими.
– І яким чином ви ділитесь з іншими своїм позитивним настроєм?
– Я роблю на своїх сторінках у соцмережах маленькі мотиваційні ролики. Раніше, коли було трохи більше часу на якісь постановочні сюжети, записував, як читаю вірші, а зараз це просто невеличкі відеоролики. Саме світлі моменти у нашому житті бережуть і рятують нашу психіку. Розбираючись у собі та у своїх реакціях на те, що відбувається навколо, я намагаюсь вибудовувати лінію своєї поведінки і пристосовуватись до навколишніх обставин. Я б з радістю всі ці свої навички, які я зараз якось здобуваю, згодом застосовував для допомоги іншим хлопцям, які були на війні. Мені це цікаво і, можливо, надалі я буду цим займатись. Зараз ми потрапили в такі обставини, в такі умови, коли нам потрібно знати психологію війни. І нам треба з цим далі жити. Щоб ми змогли повернутися до повноцінного мирного життя після перемоги і жили щасливо, нам треба зараз адаптувати свою психіку до умов війни, до ефективного виконання службових обов’язків, – і знаходити світлі сторони. Саме вони, у тому числі, допомагають нам, вчорашнім цивільним людям, ставати військовими.
– А що, вас, вчорашнього цивільного, найбільше вразило, здивувало, зацікавило в армії?
– Мені завжди було цікаво, як все це в армії працює? І нещодавно я дійшов до думки, що на війні взаємодія між підрозділами нагадує мені за аналогією риболовлю багатьох чоловіків на поплавкові вудки у одному невеличкому ставку. Ці вудки постійно плутаються, рибалки з цього постійно сваряться між собою, постійно до них хтось приїжджає , хтось їде звідси, хтось гуляє, хтось співає, хтось жарить шашлики, хтось взагалі чимось незрозумілим займається. Але рибу вони при цьому постійно дістають. Тобто, не зважаючи ні на що, досягають поставленої мети. Так само і в армії. От як саме люди між собою домовляються, які засоби застосовують для того, щоб досягати ефекту у своїй роботі, – це дуже цікаво.
– Один актор, з яким я робив інтерв’ю, зізнався, що швидко освоїти військову справу та адаптуватися в нових умовах йому допомогла, як не дивно, саме акторська професія. Він просто дивився, помічав, запам’ятовував і повторював те, що роблять інші, як цього навчали у театральному ВНЗ. А що допомогло вам «вписатись» у армійське життя?
– Так, акторська професія дуже допомагає адаптуватись в армії, бо ти спостерігаєш, як себе поводять інші, і приймаєш все нове спочатку не через розуміння, а через фізичне виконання того, що роблять інші. Переймаєш все це через фізику і потроху «входиш» в психологію того, що відбувається. Акторська професія дозволяє відчувати і бачити те, ще відбувається довкола, вбирати це в себе і пристосовувати до своєї психофізики. Якщо ти актор, то ти постійно дивишся на всіх трохи зі сторони. Хтось тобі ближче за характером, хтось – далі. І ти обираєш таку манеру поведінки, щоб просто копіювати якісь дії інших людей. Бо ти ж нічого не знаєш, але в тебе є мотивація робити якісь речі вірно і правильно. Саме це допомогло на першому етапі бойових дій, а потім все це стало звичкою. Тому я дуже вдячний людям, які були поряд зі мною на початковому періоду служби, які були для мене прикладом. Це здебільшого мої друзі, ветерани «Азову, з якими я товаришував ще у мирному житті і з якими я потім служив разом у добровольчому підрозділі «Азов Запоріжжя» Вони й зараз дуже багато в чому допомагають мені – людині дуже далекій від професійної військової діяльності. Я багато чим займався у житті, мені багато що цікаво, я досить активна в цьому плані людина, я мав справу зі зброєю, але не так професійно, як тут. Тут зброя з тобою кожен день. Чи вона поруч, чи ти нею користуєшся. Але без неї – ніяк. І це як робота з реквізитом – адаптація іде через фізику.
– Ви, оскільки займаєтесь аеророзвідкою, дивитесь на ворога згори. Може бачили щось цікаве з їхньої поведінки, щось, що вас вразило?
– Вони дуже сильно ховаються, щоб не попасти під наш вогонь, бо ми досить щільно по ним працюємо, намагаємось максимально вражати їх техніку і особовий склад. Дивує те, що вони часто працюють за якимось стандартними графіками… Створюється враження, що все, що відбувається, – воно їм не потрібно. Тому вони працюють «за методичкою», без будь-якої ініціативи.
– У фільмі «У бій ідуть лише «старі»» герой Леоніда Бикова каже «після бою серце просить музики подвійно». Знаю, що ви дуже хороший музикант і віртуозний скрипаль, і тому хочу запитати, як справи з музикою на нинішній війні? Тягне до скрипки?
– Скрипка у мене з собою. А ще у мене є друзі в підрозділі, також музиканти. Взагалі в моєму оточенні дуже багато людей, які люблять музику. Коли є така можливість, ми щось граємо, розважаємо себе й інших, записуємо відео. У моєму підрозділі служить мій друг, який за цивільною професією театральний режисер. Дуже розумна, свідома людина зі світлою головою. Він робить адаптації та переклади українською мовою різних музичних творів інших країн. Тож ми разом записуємо такі мотиваційні та цікаві пісні, і також викладаємо їх у мережу. Вважаю, що музика і пісні зараз мають дуже велике значення для підняття патріотичного настрою. Досить згадати «Червону калину» Андрія Хливнюка, яка на початку війни стала одним з символів українського супротиву окупантам. Тому ми зараз,коли є час, виконання своїх прямих службових обов’язків перемежовуємо з музикою. Коли ми відкладаємо автомат та беремо до рук інструмент, то це психологічно підтримує перш за все саме нас, а ще й тих, хто знаходиться навколо нас. Це викликає живі справжні емоції. За допомогою творчості це зробити простіше. Якогось конкретного творчого плану для свого аккаунту у соцмережах у мене немає. Просто я роблю те, що мені подобається, те, що мене турбує, те, що викликає в мене емоції.
– Зброя, техніка, боєприпаси мають дуже важливе значення на війні. Але головне – це люди, які тримають цю зброю в руках і нищать нею ворога. З якими цікавими людьми довелось познайомитись, потоваришувати на війні? Чим вони вас вразили?
– Якщо починати з перших днів війни, то першим хочу зазначити мого друга – Михайла Пирога,командира добровольчого підрозділу «Азов Запоріжжя». Він знакова людина для мене. Другий – це начальник штабу цього підрозділу – «Мах». Повністю амплітудна до Михайла людина. Якщо Михайло дуже активний, дуже енергійний, то «Мах» дуже спокійний, врівноважений. Вони дуже гармонійно доповнюють один одного і зараз продовжують працювати разом. Ще – Сергій Єлін. Він, напевно що, один найкращих інструкторів зі стрілецької підготовки в Україні. Я не зустрічав кращих фахівців ніж він у цій справі. Дуже цікава історія нашого знайомства. Я у Запоріжжі граю музику у групі «Хорта», а він – президент федерації воєнного Хортингу в Запорізькій області і фактично засновник стрілецького напряму у цій федерації. Сергій якось дізнався про наш гунам познайомитись і попросив написати якийсь гімн для Хортингу. Це було за місяць до початку війни, і ми тоді так і не встигли з ним поспілкуватись. Зв’язався я з ним вже після повномасштабного російського вторгнення. Тоді він вчив всіх бажаючих поводженню зі зброєю. Саме завдяки йому для мене автомат став не чимось страшним і незнайомим, а нормальним робочим інструментом.
А ще мене дуже вразили мої рідні, моя мама, яка була спокійна, яка мене підтримувала у всьому. Без неї я взагалі б не витримав всього цього навантаження. Коли поряд з тобою є близька людина – це дуже важливо. Без цієї підтримки близьких людей, особисто мені, просто неможливо. Бо я не настільки автономна та сильна людина, щоб самому витримувати всі виклики долі. Звісно, що рідні та побратими мені допомагають.
– Ще хтось?
– Професійні військові. У мене є друг, Віктор Кривоносов, він професійний військовий і воював з 2014 року. Але паралельно він ще історик і працював у нас на Хортиці у Музеї історії козацтва, а потім у Києві в Музеї Майдану. Він дуже інтелектуальний, спокійний і серйозний чоловік. У цьому плані він для мене є прикладом, бо я дуже емоційна людина і намагаюсь якось стримувати свої емоції, збалансувати свій емоційний стан. Тому обираю довкола людей і переймаю найбільш ефективну манеру поведінки в екстремальних умовах. Інтелектуальність і виваженість – це саме те, чого багатьом людям, у тому числі і на війні, не вистачає.
А ще професійні військові, які є у моєму підрозділі, його керівники – найбільш позитивні, веселі та недепресивні люди. Взагалі, найбільш ефективні люди, які мені зустрічалися на війні, – це як раз ті, які зовсім не схожі на типовий образ військового, який малює нам наша уява: серйозні, зосереджені, суворі, насуплені. Ні, це люди з одного боку веселі, позитивні, легкі, а з іншого – якщо вони щось кажуть, то це треба обов’язково виконати. Взагалі тут дуже багато гарних людей: веселих, серйозних, сумних, зосереджених, які роблять свою роботу, і я знаю, що ми обов’язково переможемо, тому що у нас тут такі люди.
– Повномасштабна війна іде у нас уже більше року і люди вже почали звикати жити в її умовах. Звісно, що в основній своїй масі наше суспільство бажає скорішої перемоги над ворогом, але у тилу війна здається далекою і частина населення живе, ніби її і немає: ходять у кіно, займаються у спортзалах, п’ють каву у кафе. Як ви ставитесь до таких «тенденцій»?
– Зараз люди настільки сильно витискають з себе і саму війну і це поняття із свого життя, настільки сильно їм хочеться, і звісно ж, вони мають на це право – жити мирним життям, займатися своєю мирною діяльністю, що вони ховають очі, коли бачать військових. Я коли приїхав до Запоріжжя, був у шоці від того, як все це відчувається. На вулицях багато молодих хлопців і дівчат, які не хочуть бачити війну, не хочуть про неї чути, вони її просто не помічають. Багато людей вирішили не помічати цю війну. Я їх розумію. Це їх шлях, їх вибір. У мене інший вибір. Мені потрібна наша перемога, щоб жити і робити щось далі, щоб закрити це питання раз і назавжди. Я дуже не хочу, щоб мій син колись потрапив на війну. Дуже не хочу цього. Але, він буде готовий до цього. Він буде знати все, що знаю я. Бо цей кацапстан, він нікуди не дінеться. І який «путін» там буде завтра панувати і які у нього будуть наміри – біс його знає.
У мирному житті Михайло Савицький працював у Запорізькому муніципальному театрі-лабораторії VIE та Запорізькому академічному обласному музично-драматичному театрі ім. В. Г. Магара, грав у гуртах «Хорта» і «Бандерштадт». Брав участь у багатьох музичних і театральних проєктах.
Спілкувався Віталій БАРАННІК, фото надані Михайлом САВИЦЬКИМ
