“МИГ” продовжує розповідь про наукові знахідки археологів, істориків та краєзнавців, оприлюднені у 18-му числі “Музейного вісника”, який щорічно видається Запорізьким обласним краєзнавчим музеєм.
Запорізькі щоденники миколаївського археолога
У археолога з Миколаєва Феодосія Камінського [1888-1978] дивовижна доля. Учасник єгипетської експедиції Говарда Картера [що пізніше відкрив гробницю фараона Тутанхамона], співробітник Дмитра Яворницького, фольклорист и знавець кобзарства, Феодосій Тимофійович був чотири рази пораненим у першу світову війну. У визвольних українських змаганнях особисто участі не брав, але його тричі арештовували денікінці, підозрюючи у зв’язках з петлюрівцями, а тоді чекісти, що звинуватили вченого у сприянні білим. Лише завдяки особистому втручанню наркому освіти Луначарському археологу дали спокій.
Ненадовго. Феодосій Камінський з «подачі» НКВС потрапляв за грати тричі: «ворог народу» сидів з 1929 по 1934 роки, з 1937 по 1947 і з 1949 по 1954 роки. В проміжках між «відсидками» не покидав наукової роботи [ хоча можливостей нею займатися йому не давали]. І обидва періоди пов’язані з Запоріжжям.
У 1937 році Феодосій Тимофійович досліджував кілька курганів на територіях, що відводилися під будівництво заводів, Шостого і Восьмого селищ Нового Запоріжжя та на Хортиці. Повернувшись із концтабору до нашого міста у 1948 році, він з гіркотою констатував, що «дякуючи» окупантам, з матеріалів розкопок 1937 року нічого не лишилося. І взявся відновлювати опис пам’яток.
Зі щоденниками Феодосія Камінського на сторінках «Музейного вісника» читача знайомить завідувачка відділу історії краю ЗОКМ Зоя Попандопуло.
Коли збудували садибу Попова?
Шостий сезон триває комплексне дослідження історії палацового комплексу маєтку «Васильєво» дворянської родини Попових . Про це на презентації й у самому «Віснику» розповів директор історико-архітектурного заповіднику «Садиба Попових» Валерій Стойчев.
Зокрема, завдяки вивченню дореволюційних поштівок вдалося більш точно встановити дату завершення будівництва садиби – 1905-1906 роки. Тоді була побудована електростанція, що подавала струм до палацу.
При розкопках виявлені залишків фундаментів комплексу, розпочато розчистку підвальних приміщень під об’єктами, що збереглися.
На 2019 рік отримано програму на утримання та відновлення деяких елементів палацу. “Тепер ми шукаємо креслення, – розповів Валерій Стойчев. – Проте архіви були в 1919-1920 роках на бронепоїзді вивезені спочатку до Харкова, тоді до Києва, врешті до Москви. Минулий рік ми провели у пошуках інших джерел, в тому числі у Франції, де мешкали нащадки родини Попових”.
Як відчували Хортицю білогвардійці
…Микола Васильович Гоголь так могутньо й романтично у «Тарасі Бульбі» змалював волелюбний дух Хортиці, оселивши на ньому Запорозьку Січ, що твір вивчали діти царя Миколи Палкіна, а славетний острів почала вважати за свою святиню спочатку російська творча інтелігенція XIX століття, а згодом й освічена імперська еліта. Та, що під час революції та Перших визвольних змагань 1918-1921 років воювала проти України, в тому числі на тій самій Хортиці.
Науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця» Олег Власов у статті «Запорожцы двадцатого века»: Острів Хортиця як історичне місце у спогадах учасників білого руху» звертає увагу на той дивний факт, що вояки генерала Врангеля ототожнювали себе з запорізькими козаками. А командири виразно монархічної Дроздовської дивізії свій штаб у селі Новогупалівка між Олександрівськом і Синельниковим називали «Запорозька січ». Так само звалася й таємна монархістська організація, що діяла у Вільнянському районі.
Історик дослідив також спогади зі згадками нашої святині й інших учасників білого руху, які мали різноманітні політичні погляди. І дійшов висновку, що для прибічників Російської республіки, монархістів та незалежної України Хортиця як місце останніх переможних боїв та останньої надії мала сакральний сенс. “А от чи мав острів бодай якесь символічне значення для інших учасників тих кривавих подій – червоних та анархістів – нам поки невідомо”, – закінчує Олег Власов.
Далі буде