Сьогодні день пам’яті Амет-Хана Султана – кримськотатарського військового льотчика, героя Другої світової війни
Амет-Хан Султан (1920-1971) – кримськотатарський військовий льотчик, двічі Герой Радянського Союзу. Народився в Алупці. Пройшов війну від першого і до останнього дня.
Здійснив 603 бойові вильоти, 150 повітряних боїв, під час яких особисто збив 30 літаків противника і 19 у групі.
Після війни Амет-Хан Султан намагався повернутися до льотної професії: в березні 1946 року він поїхав до Москви, де подав заяву на роботу льотчиком-випробувачем у Льотно-дослідницькому інституті. Однак відповіді так і не отримав.
Як стало відомо пізніше, на заваді була його національність: кримські татари, як і інші депортовані у 1944 році народи були «викреслені» з історії держави, навіть згадки про них були заборонені.
Врешті-решт, завдяки допомозі бойових друзів Олександра Покришкіна та Володимира Лавриненкова і заступництву Тимофія Хрюкіна (на той час – заступника Головнокомандувача ВПС), у лютому 1947 року Амет-Хан Султан став льотчиком-випробувачем Льотно-дослідницького інституту МАП.
За досить короткий строк він став одним з найкращих льотчиків-випробувачів, отримавши у вересні 1952 року кваліфікацію льотчика-випробувача 1-го класу.
Амет-Хан Султан – єдиний радянський льотчик, який випробував понад 50 типів літальних апаратів: ним випробувано в повітрі 107 одиниць техніки.
Загинув Амет-Хан разом з екіпажем під час чергового випробування.
У 2013 році кримськотатарський телеканал ATR (режисер і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв) зняв художній фільм «Хайтарма» – перший в історії незалежної України повнометражний кримськотатарський художній фільм в якому йдеться про сталінську депортацію кримськотатарського народу, а також, на тлі цих трагічних подій, розповідається історія головного героя фільму – Амет-Хана Султана.
***
З 1 по 7 лютого, з ініціативи Генеральної Асамблеї ООН, проводиться Всесвітній тиждень гармонійних міжконфесійних відносин.
20 жовтня 2010 року, на своєму 34-му пленарному засіданні, Генеральна Асамблея ООН визнала нагальну потребу в діалозі між різними конфесіями і релігіями з метою налагодження взаєморозуміння, злагоди і співпраці між людьми.
На підтвердження цього була видана резолюція, яка проголосила перший тиждень лютого Всесвітнім тижнем гармонійних відносин між усіма релігіями, віросповіданнями і конфесіями.
Було також наголошено, що моральним обов’язком усіх релігій і віросповідань є прагнення миру, терпимості та взаємоповаги.
ООН закликала всі держави світу на добровільних засадах підтримувати протягом тижня поширення ідей міжконфесійної гармонії та доброї волі в церквах, мечетях, синагогах, храмах та інших молитовних будинках в усьому світі на засадах любові до Всевишнього і любові до ближнього.
Шануючи власні традиції, варто з повагою ставитись до представників інших релігійних уподобань.
В Україні здавна поряд мешкають представники багатьох релігій і конфесій: православні християни, католики, греко-католики, мусульмани і буддисти, юдеї, протестанти.
На сьогодні в Україні зареєстровано близько 37 тис. релігійних організацій.
ПОДІЇ ДНЯ
1 лютого 2014 року, під час Революції Гідності, на Майдані та вулиці Грушевського було спокійно.
На Грушевського активісти встановили великий монітор, на якому для силовиків у режимі нон-стоп транслювали новини кількох телеканалів.
На противагу цьому з боку спецпризначенців голосно лунала музика – пісні радянських часів – аби заглушити інформаційні повідомлення.
Цього дня у Києві пройшов позачерговий форум Евромайданів.
Близько ста учасників зібрання обговорили питання правових та гуманітарних наслідків протистояння в Україні, впливу громадянського суспільства на владу, нової системи організації державної та місцевої влади, а також місцевого самоврядування.
У Мюнхені 1 лютого пройшла щорічна Міжнародна конференція з безпеки, у якій взяли участь Петро Порошенко, Віталій Кличко і Арсеній Яценюк.
У ході зустрічей Європа та США обіцяли підтримати українців. В свою чергу міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров звинуватив європейських політиків у подвійних стандартах.
У Харкові цього дня пройшов зліт керівників первинних організацій Партії регіонів під проводом тодішнього голови харківської облдержадміністрації Михайла Добкіна.
На цьому зльоті було ухвалено рішення про створення Всеукраїнської громадської спілки «Український фронт».
Передбачалося, що до складу Фронту увійдуть громадські об’єднання, громадські організації, представники політичних партій і громадяни України, які виявлять бажання приєднатися до нього. Символом «Українського фронту» обрано Георгіївську стрічку.
У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ
В УКРАЇНІ…
Володимир Орловський (1842–1914), живописець-пейзажист.
Брав участь у діяльності Київської рисувальної школи Миколи Мурашка, був одним з організаторів Київського художнього училища.
Серед творів: «Кримський пейзаж», «У степу», «Село», «Рибалки», «Жнива». Був представником академічної школи. Його за життя називали «зіркою першої величини нарівні з Айвазовським». Цікаво, що одним із перших, хто розпізнав художній хист Володимира Орловського, був Тарас Шевченко.
У листі від 2 грудня 1860 року до директора Другої київської гімназії Михайла Чалого (перший біограф Кобзаря), Шевченко пише: «До мене щодень приходить Орловський, здається, з його будуть люди».
Сам художник написав: «Живопис люблю більше від життя, заради нього з дитячих років зазнав багато горя, прокляття батька, гіркі сльози матері…»
Невдовзі він став одним із найвисокооплачуваних художників Російської імперії. Писав картини для аристократичних салонів Петербурга і Києва, для заміських палаців імператорської сім’ї.
Картини його часто не доходили навіть до виставок, його супроводжували постійний успіх і матеріальні статки. Але час усе розставив на свої місця й нині пересічному любителю живопису ім’я Володимира Орловського невідоме.
***
Микола Капустянський (1879-1969), військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР; учасник війни за незалежність України 1917–1921 рр.
Улітку 1917 року – один з ініціаторів формування українських військових частин.
Наприкінці року Симон Петлюра призначив його начальником штабу 11-й армії.
3 лютого 1929 року був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, У 1934 році організував у Парижі Українську громаду.
Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним зі співзасновників Організації Українських Націоналістів.
Після розколу ОУН (1940) належав до мельниківців; з 1948 року – міністр військових справ уряду УНР в екзилі.
Автор численних статей на воєнну тематику, книг спогадів.
Помер у Мюнхені. 22 січня 2010 року був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі Львова.
***
Євген Маланюк (1897–1968), поет, критик і літературознавець.
Народився Євген Маланюк на Херсонщині. Походив із старої козацької родини.
Маланюкове прізвище трапляється в реєстрах старшини періоду Хмельниччини.
Після знищення Січі Маланюки стали чумаками. «Матері я завдячую дві речі: серце й мистецтво, а батькові – основи з його інтелектуального та світоглядного розвитку», – писав Маланюк. Батьківську землю, рідні серцю місця він неодноразово оспівав у поетичних рядках.
Навчався в реальному училищі провінційного Єлисаветграда (нині Кропивницький), який на ту пору був справжнім культурним центром.
Запоєм читав – російську класику, німців, французів… Справжнім одкровенням стала для нього, тринадцятилітнього підлітка, книга маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році», де вельми критично йдеться і про російську ментальність, і про витоки російського месіянізму, що є насправді звичайним експансіонізмом.
Під час Першої світової війни Маланюк закінчив Київську військову школу, воював на Західному фронті. За бойові заслуги підвищений до поручика.
Згодом – сотник Української армії, служив в оперативному відділі Генштабу, був ад’ютантом командувача Армії УНР Василя Тютюнника. Коли військо відступило за Збруч, був інтернований і в польському таборі написав перші вірші українською мовою.
Саме звідси починається справжній Маланюк-поет: точний, гострий, лаконічний і абсолютно безкомпромісний. Вся його ранньоюнацька сентиментальність з акмеїстично-символістськими «ахами» й «охами» залишилася в минулому.
Натомість з’явився «поет вольового прориву», «залізних імператор строф», «поет крицевої волі». Той, хто залишивши позаду всю приторно-солодкаву «зоресоловейківщину», знайде в собі мужність і силу назвати «рідну неньку» Україну «повією ханів і царів».
Багатьох це коробило. І не тільки в радянській Україні, де Маланюка називали не інакше як «петлюрівським недобитком», але й в емігрантському середовищі.
Усі збірки Маланюка виходили за кордоном. Перша, «Стилет і стилос» (1925) – у Подебрадах (ця книжка стала етапною для всієї української поезії), «Гербарій» (1926) – у Гамбурзі, «Земля й залізо» (1930) – у Парижі, п’ять наступних – у США, де поет жив після війни.
Остання збірка його поезій «Перстень і посох» вийшла вже по його смерті в Мюнхені (1972).
Вірші повоєнних літ відкрили в ньому прихованого лірика; його поезії стали більш м’якими й елегійними.
А ще були численні есе, публіцистичні та літературно-критичні статті – «Нариси з історії нашої культури», «До проблем большевизму», «Малоросійство».
Маланюк висловив надії нації і сформулював те, від чого їй треба відмовитися.
«Малоросійство, – писав Маланюк у одному із своїх есе, – це та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України». Пророчі слова.
***
Оксана Лятуринська (1902–1970), письменниця, скульптор, громадська діячка.
Серія графічних портретів, виконана Оксаною Лятуринською
На початку 20-х років нелегально потрапила до Німеччини, потім переїхала до Праги, де на той час був один із провідних центрів українського еміграційного життя.
Вона активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем. У Празі Лятуринська закінчила Українську гімназію, вступила до Чеської Вищої мистецько-промислової школи, відвідувала Українську студію пластичних мистецтв. Скульптура, різьбярство, а також живопис стали, за визнанням самої мисткины, основним її фахом на все життя.
У її мистецькому доробку були скульптурні і живописні портрети Марка Вовчка, Михайла Грушевського, Олександра Олеся, Симона Петлюри, Євгена Коновальця та інших видатних українців. Яскравим мистецьким явищем стали також і писанки Лятуринської, які удостоїлися найвищих оцінок знавців і шанувальників писанкарства.
Щодо літературної її діяльності, то першу збірку «Гусла» видала у 1938 року. Проте, творчою вершиною Лятуринської стала друга поетична збірка «Княжа емаль». Лятуринська є також автором творів для дітей, статей науково-публіцистичного характеру.
Прикметно, що ранні поезії Оксана Лятуринська писала російською мовою, але прочитання книжки Олександра Олеся «З журбою радість обнялась», почала писати виключно українською.
Після Другої світової війни Лятуринська жила в Німеччині, з 1949 – в США. В Америці вона важко хворіла, втратила слух. Померла у Міннеаполісі.
Її останки перевезли до Українського пантеону Баунд-Брук, що у штаті Нью-Джерсі. Українська громада спорудила на її могилі скромний пам’ятник – хрест.
Про Оксану Лятуринську залишили спогади Галина Лащенко і Юрій Шерех.
***
Володимир Микита (1931), художник.
Походить з родини закарпатських лемків. Народився с. Ракошино Закарпатської області (колишня Підкарпатська Русь в складі Чехословаччини) в родині землеробів.
У 1947-1950 рр. вчився в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Після закінчення склав екзамени в Львівський інститут прикладного мистецтва, але не був зарахований за політичними мотивами.
Влаштувався в обласний будинок народної творчості на посаду методиста, де працював один рік, до призову у військо.
Після демобілізації був прийнятий на роботу в Закарпатські художньо-виробничі майстерні художнього фонду, де працював до 2001 року до виходу на пенсію.
З 1999 року і по цей день викладає в коледжі Закарпатського художнього інституту ім. А. Ерделі.
Художник працює в галузі портрета, пейзажу та побутової тематики. Найповніше індивідуальність митця розкрилася в композиціях, що відтворюють життя і побут закарпатського села.
Член-кореспондент Академії мистецтв України, дійсний член Національної академії мистецтв України. Лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка за 2005 рік.
Роботи Володимира Микити зберігаються в музеях України, Росії, Литви, Словаччини, Німеччини, Угорщини, Югославії, Венесуели та приватних колекціях багатьох країн світу.
***
Павло Дворський (1953), естрадний співак, композитор.
Народився у с. Ленківці Чернівецької області.
Навчався в Чернівецькому музичному училищі на трьох відділах одночасно: хорово-диригентський, народних інструментів (баян) та вокальний.
1976 року Дворського запросили до ВІА «Смерічка». І вже за два роки в репертуарі «Смерічки» з’явилися перші пісні Дворського – «Стожари» та «Маки для сина», згодом написав відомі хіти «Смерекову хату» і «Писанку».
У 1989 році він був третім в жанрі популярної музики на «Червоній руті» в Чернівцях.
Виступав як концертний співак, гастролював за кордоном (Італія, Іспанія, Португалія, США, Канада та ін.).
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3395151-1-lutogo-pamatni-dati.html
