16 липня 1990-го. Як Україна зробила перший крок у Незалежність

 
Тридцять років тому Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України
 
 
16 липня 1990-го. Як Україна зробила перший крок у Незалежність

В якому історичному контексті відбулася ця визначна подія? І чи виглядала вона тоді визначною?

Уже в ті дні не бракувало тих, хто намагався применшити її значення.

Звісно, передовсім адептів радянської системи, соціалістичного ладу.

Вони стверджували, що прийняття Української Декларації стало, зокрема, наслідком і відповіддю на ухвалення такого ж акту в Росії: трохи більше як за місяць до голосування в Києві, 12 червня, з’їзд російських народних депутатів ухвалив Декларацію про державний суверенітет РРФСР.

ПЕРШИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ПАРЛАМЕНТ І ВТЕЧА СПІКЕРА

Можна також стверджувати, що на цей крок Києва вплинула й інша обставина. Яка саме? Прокомуністичною більшістю Верховної Ради України на пост голови парламенту у травні 1990 р. був обраний Володимир Івашко, перший секретар ЦК КПУ. Але йому не вдалося впоратися з керуванням ВР, особливо під час пленарних засідань.

Справа в тому, що оновлена Верховна Рада УРСР ( І сесія 12-го скликання якої відкрилася 15 травня) вперше в історії почала функціонувати за парламентським режимом. Тобто сесія тривала не один-два дні, як було раніше, а 60 робочих днів.

За словами Леоніда Кравчука, В. Івашко був скоріше апаратником, ніж парламентарієм. Він не раз скаржився, що його нудить від необхідності слідкувати за регламентом, увімкнути чи вимкнути мікрофон, по кілька разів зачитувати галасливому залу тексти постанов. Він болісно реагував на критику на свою адресу.

До всього цього додався від’їзд Івашка в Москву на XXVIII з’їзд КПРС. І саме в ті дні, коли у Верховній Раді почався розгляд проєкту Декларації про державний суверенітет України.

На депутатський корпус, а насамперед – на комуністичних представників це справило шокуюче враження. За негайне повернення спікера проголосувала більшість депутатів. З них – понад 200 комуністів.

Івашко написав заяву про відставку, поскаржившись, що «у Верховній Раді не має надійної опори». Михайло Горбачов запропонував йому тоді посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС.

«Суто по-людськи я зрозумів Володимира Антоновича, – розповів згодом про цю ситуацію Леонід Кравчук. – Посада, що запропонував йому Горбачов, виглядала значно спокійнішою і набагато зрозумілішою для нього, як для апаратника. Але втеча Івашка була абсолютною несподіванкою для всіх, як у Верховній Раді, так і в Компартії України». На спроби переконати «втікача» повернутися в парламент, він лише повторював: «Я туди більше не піду!»

НА ТЛІ СТРАЙКІВ І ВИМОГ ВІДСТАВКИ СОЮЗНОГО УРЯДУ

Зрештою, депутати вирішили відкласти розгляд питання про обрання нового голови Верховної Ради, а взялися за остаточне ухвалення Декларації.

Мітинг шахтарів у м.Донецьку з вимогою відставки уряду СРСР. 11 липня 1990р. / Фото: ЦДКФФА України ім.Г.С. Пшеничного
Мітинг шахтарів у м. Донецьку з вимогою відставки уряду СРСР. 11 липня 1990 р. / Фото: ЦДКФФА України ім.Г.С. Пшеничного

Питання було внесене на обговорення 28 червня 1990 року. І обговорення відбувалося в складних умовах. Пристрасті вирували не тільки в сесійній залі, а й біля будівлі Ради, на вулицях і площах Києва та інших міст України. 7 липня розпочався масштабний політичний страйк гірників Донецької області. Не працювали 59 шахт. На мітингах лунали вимоги відставки союзного уряду. 11 липня гірників підтримали шахтарі Червонограда Львівської області.

…Сесійні засідання вів перший заступник голови ВР Іван Плющ, який почував себе в цій ролі цілком впевнено. Саме йому й випало поставити на голосування 16 липня 1990 року доопрацьований проєкт Декларації про державний суверенітет України. За цей документ з 385 присутніх на засіданні депутатів проголосували 355, проти 4, не взяли участі 26 (18 з них незабаром попросили зарахувати свої голоси «за»).

Важливо, що Декларація передбачала державний суверенітет не Української РСР, а України. Хоча при її прийнятті не вдалося уникнути згадки про союзний договір, про те, що принципи Декларації будуть використовуватися при його укладанні.

Через це, за спогадами відомого українського правозахисника, одного з лідерів опозиційної у тодішньому парламенті Народної ради Левка Лук’яненка, він навіть подумував над тим, щоб не голосувати за Декларацію. Але її позитивний зміст був  настільки великий, «що бочку меду мусили прийняти з тою ложкою дьогтю».

Лукяненко на засіданні ВР під час прийняття Декларації
Левко Лук’яненко на засіданні ВР під час прийняття Декларації

Справді, з точки зору державного суверенітету України позитивний зміст Декларації явно переважав і був більш ніж промовистий. Щоб у цьому переконатися, досить перечитати текст цього документа. Нагадаємо лише кілька його положень.

НАРОД УКРАЇНИ — ЦЕ ГРОМАДЯНИ УСІХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

Почати варто з того, що в Декларації проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала, що Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, що вона забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

ВІДРОДЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

Щодо культурного розвитку, то в Декларації проголошується що Україна «забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя», водночас гарантується «всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку».

Мітинг біля Верховної Ради під час ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Київ, 16 липня 1990 року
Мітинг біля Верховної Ради під час ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Київ, 16 липня 1990 року

Було задеклароване право республіки на власні Збройні Сили і зазначено, що її громадяни проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР. Разом з тим Україна декларувала статус нейтральної держави, яка не братиме участі у військових блоках і зобов’язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Наголошувалося на тому, що Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки…

РАДИКАЛЬНІШИЙ, НІЖ У ЄЛЬЦИНА В РОСІЇ

Загалом, цей документ став актом відновлення державницьких прагнень українців через 70 років після доби Української революції 1917-1921 років. І для тих часів і в тих обставинах він був по-своєму революційним. Причому більш радикальним, ніж аналогічний акт Росії.

Так, російський акт активізував і прискорив прийняття Декларації в Україні. Але не тільки він – на той час про свій державний суверенітет вже оголосили в Естонії (16 листопада 1988-го), Литві (26 травня 1989-го), Латвії (28 липня 1989-го), Грузії (26 травня 1990-го). Звичайно, всі ці приклади спонукали до дій і українських парламентарів.

Вплинули на це й перипетії, пов’язані з відставкою В. Івашка, тривала епопея з обранням на пост спікера Л. Кравчука.  Але не ці обставини були визначальними.

Депутати Верховної Ради УРСР під час сесії в залі засідань коли було ухвалено Декларацiю про державний суверенiтет України вітають Леоніда Кравчука. Липень 1990 року. Київ. Фото із фондів Укрінформу
Депутати Верховної Ради УРСР під час сесії в залі засідань коли було ухвалено Декларацiю про державний суверенiтет України вітають Леоніда Кравчука. Липень 1990 року. Київ. Фото із фондів Укрінформу

До прискорення відцентрових процесів, які чітко віддзеркалив ухвалений 16 липня Верховною Радою документ, підштовхнула радикалізація політичного життя в СРСР і Україні зокрема, загострення в Союзі економічної кризи, зростаюче зубожіння населення, неспроможність КПРС і союзної влади та її структур по вертикалі справитися з валом проблем, який накочувався з нестримною силою.

ПРЯМІ КОНТАКТИ В ОБХІД КРЕМЛЯ

Звичайно, Декларація має тільки тоді значимість і вагомість, коли її положення втілюються в життя, наповнюються реальним змістом. І ми сьогодні, з висоти трьох десятиліть з часу її прийняття, чітко бачимо ті намагання й потуги, які здійснювалися в Україні після прийняття Декларації.

Хаос у системі фінансово-економічного планування, розриви народногосподарських зв’язків призвів до прямих контактів між республіками, до «параду договорів» між ними. Одна за одною Київ відвідували тоді представницькі делегації з республік. У свою чергу українські урядовці зачастили в інші регіони Союзу. Показовим віддзеркаленням цих процесів став підписаний 19 листопада 1990 року в Києві договір між Україною і Російською Федерацією.

Інший приклад – перші спроби України вийти на прямі зв’язки із зарубіжжям. Країни Заходу ще не сприймали державний суверенітет України: у їхній політиці переважали страхи перед негативною реакцією керівництва Союзу.

Зате найближчі сусіди України подібні страхи й упередженості намагалися долати. Серед тих, хто здійснив перші кроки в українському напрямі, були Угорщина, Туреччина і Польща. Так, у вересні 1990 року до Києва здійснив візит президент Угорщини Арпад Гьонц. По суті, міждержавний характер мали переговори в столиці України з президентом Туреччини Тургутом Озалом.

Арпад Гьонц провів зустріч у Закарпатській обласній раді народних депутатів. Ужгород. 1990 рік. Фото Геннадія Удовиченка
Арпад Гьонц провів зустріч у Закарпатській обласній раді народних депутатів. Ужгород. 1990 рік. Фото Геннадія Удовиченка

ПОЛЬЩА ЗИЧИТЬ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ УСПІХІВ

Того ж року, в жовтні, Київ відвідав міністр закордонних справ Польщі Кшиштоф Скубішевський. Після його переговорів у нашому МЗС я мав можливість поспілкуватися з ним.

Приведу один із фрагментів нашої розмови. «Я радий, що приїхав у Київ, – сказав пан міністр. – У Радянському Союзі відбуваються разючі зміни. Польща не втручається у внутрішні справи СРСР і України. Але ми беремо до уваги факти. Декларація про державний суверенітет України сприйнята в Польщі з великою увагою. Ми зичимо українському народові успіхів у її здійсненні і будемо прагнути до розвитку й поглиблення наших зв’язків. Підписана щойно «Декларація про принципи і основні напрями розвитку українсько-польських відносин» дає для цього добру основу. Цей документ тепер слід удосконалювати, наповнювати реальним змістом. І я впевнений, що обидві сторони докладуть усіх зусиль, щоб так сталося. Республіка Польща розглядає роль України як важливий фактор співробітництва на Європейському континенті. Ми відстоюємо точку зору, що всі зміни, які відбуваються в Європі, мають відповідати бажанням і прагненням народів і проходити в стабільних умовах, мирним шляхом. Для загального добра».

Кшиштоф Скубішевський
Кшиштоф Скубішевський

ПЕРШИЙ ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІДСВЯТКУВАЛИ 16 ЛИПНЯ 1991 РОКУ 

Перед ухвалою 16 липня 1990 року Декларації про Державний суверенітет України деякі з найбільш революційно налаштованих народних депутатів пропонували проголосити в цьому документі незалежність України, її повний вихід з СРСР.

Ця пропозиція не пройшла. Не могла в ті дні пройти. Для її реалізації тоді ще не настав час. Але він був уже не за горами. До проголошення України незалежною демократичною державою залишалося трохи більше року.

Однак те, що Декларація про державний суверенітет істотно наблизила цей час, – очевидний і неспростовний факт сучасної української історії. Це був перший офіційний документ, ухвалений переважною більшістю народних депутатів Верховної Ради, з  якого почався відлік реального і остаточного руху України з радянсько-російської імперії до суверенності, самостійності й незалежності.

Декларація про державний суверенітет стала основою для «Акта проголошення незалежності України», ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Тоді фактично вдруге Україна була проголошена незалежною демократичною державою й остаточно виведена зі складу СРСР. І потім, як ми знаємо, незалежність країни була підтримана на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Левко Лук’яненко читає Акт проголошення незалежності на Софійській площі
Левко Лук’яненко читає Акт проголошення незалежності на Софійській площі

Цікава деталь. 16 липня 1990 року окрім «Декларації про державний суверенітет України», було ухвалено ще й постанову «Про День проголошення незалежності України» – 16 липня проголошувалося святковим і вихідним днем на території України. Тож вперше День незалежності Україна відсвяткувала саме 16 липня 1991 року.

Михайло Сорока. Київ.

www.ukrinform.ua/rubric-society/3063496-16-lipna-1990go-ak-ukraina-zrobila-persij-krok-u-nezaleznist.html

Оставить комментарий

Отправить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *