Навіть переживши тиждень посилених тривог та втрат, маємо продовжувати працювати з дитячими спільнотами міста. Зо всією можливоюю пересторогою, за всіма правилами воєнного часу – збираємося, спілкуємося, радіємо разом.
Проєкт, про який хочу розповісти, пройшов декілька етапів становлення, поки з’явився дитячий табір вихідного дня, який розпочав роботу на початку серпня.
Попередній досвід організації заходів для дітей, створення сучасної спортивної студії дали Яні розуміння, у чому наразі є потреба. Це соціальна адаптація дітей, на життя яких припала епідемія, що дистанційкою обмежила спілкування, та війна, яка змінила все.
Тож, Яна, маючи власний досвід життєвих перемог та спортивних успіхів своїх студійців, йшла за ідеєю: “Хочу, щоб у наших дітей було дитинство”.
Проєкт «оформився у слова» під час тренінгу ГО «Десяте квітня», куди Яну запросила Тетяна Сидоренко. Задум Яни виявився переконливим для донаторів, було придбане обладнання для занять на свіжому повітрі, довкола студії об’єднались спеціалісти та волонтери, сформувався дитячий колектив – на базі студії повітряної акробатики…
Для дітей, які постійно ходять на тренування, це була додаткова можливість провести час разом. Запросили новачків – мешканців району, дітей з хабів ВПО, із родин, що опинились у складних життєвих обставинах… Важливо, щоб батьки і діти були готові до спортивної складової табору.
І тепер у просторому палаці культури щосуботи збираються діти віком, так би сказати чотири +. Головне, щоб дитина вже вміла відпустити мамину руку та самостійно перебувати у дитячому колі з 10.00 до 16.00. І всі учасники наймолодшої групи цю умову сприймають.
Груп же загалом п’ять. Трохи більше половини дитячого загалу у шість десятків осіб складають студійці. Вони добре орієнтуються у затишному палаці культури, тож, завжди можуть взяти за руку новеньку дитину, щоб разом із волонтером групи йти на заняття чи на обід. Знають, і як діяти у випадку тривоги.
Щосуботи ці п’ять дитячих груп мають по п’ять занять. Це власне тренування на базі студії повітряної акробатики: гамаки, пілон, акробатичне кільце. А також більш «заземлений» пол-денс. Діти відвідують інтерактивні заняття з психологом, за потреби – з логопедом. І для відпочинку всіх – різні форми творчості пропонує артгурток. Кожен фахівець зустрічає за розкладом п’ять дитячих груп різного віку і працює з ними.
І Яна, і всі спеціалісти та волонтери намагаються не випустити з поля зору дітей, які невпевнено почувають себе у новому місці та намагаються і в дитячому колі залишатися наодинці. Таких «одиначків» підтримують, заохочують, шукають, у якій групі є знайомі, щоб об’єднати, розрадити, дочекатися радісної посмішки дитини…
“Бо саме це – соціальна адаптація – для мене важливе більше, ніж те, що діти перебувають у русі, у спорті”, – говорить Яна. І планує на майбутнє додати до програми й індивідуальні консультації.
Бліц-інтерв’ю з Яною: “Такий комплекс був би доречний у кожному районі”
– Повітряна акробатика – це ваш спорт?
– Так, з 30-ти років, коли я змінила своє життя.
– Що дає цей спорт?
– Силу, витримку, вміння тримати баланс. У цьому спорті є все. І програма так організована, що кожна дитина може проявити себе. Це може трапитися і через півроку, і через три роки, якщо батьки сприятливо до цього ставляться. І немає обмежень, що нам підходять тільки гнучкі, як і гімнастиці, або тільки сильні, як у легкій чи важкій атлетиці.
Але якщо дитина має якусь ваду здоров’я, то звертаюсь до реабілітолога, який з нами працює, щоб розуміти, що спорт не нашкодить.
– Які види повітряної гімнастики ви пропонуєте?
– Це акробатичне кільце та пілон і гамаки. Тренери допоможуть і підтримають новачків.
– Яким ви бачите подальший розвиток проєкту?
– Маємо багато пропозицій бажаючих долучитися до нашого проєкту із своїми напрямками роботи. Та хочемо спочатку добре його добре протестувати. Вже зараз я бачу, що потрібна така складова, як соціальна адаптація для наймолодших. Тому що саме ці діти в умовах останніх декількох років мали замало можливостей для комунікації.
– Чи є сенс поширити ваш досвід у місті?
– Такий комплекс був би доречний у кожному районі. Бо зазвичай що мають діти з околиць? І без того не багато, та деякі можливості щезли ще у минулому році.
А у дітей повинно бути дитинство!
– Чи бачите ви позитивні зміни від роботи табору?
– Маю такий щемний момент. Сьогодні мені зателефонувала мама хлопчика, який майже не розмовляє. І сказала, що у малого з’явилося нове слово – на! Він пригостив її смаколиком, повернувшись додому з табору: “Мама, на!”.
І такі моменти для мене надважливі, бо так працює соціальна адаптація.
Маємо повноцінний обід і дарунки від благодійників
Табір збирає дітей щосуботи. О 13.00 діти обідають.
– Та вже о 12-тій молодші вже можуть просити їсти, тож їх годуємо раніше, – розповідає Тетяна, яка організувала харчування у проєкті. Це її особистий грант.
У перший день діти отримали макарони, м’ясну котлету та салат із капусти та моркви.
– І ще ми зробили охолоджений чай, що актуально у спеку. Діти на обід заходять групами, по черзі, разом із своїми волонтерами. Першими їдять найменші. Їх за ручку привели, їм усе розклали та подали. Та якщо хтось із дітей постарше зголоднів раніше – також прийшов та поїв. Старші отримують обід самостійно.
Ніхто нікого не примушує. Не хочеш їсти – не їж. Якщо хтось має алергію, це також враховано. Маємо сьогодні двох діточок, які не вживають мед та цитрусові.
– Кулінарія – це ваша професія?
– Так. Маю червоний диплом запорізького училища, закінчила професійний ліцей і згодом і КПУ – вже як спеціаліст з управління.
– Як будете далі імпровізувати меню?
– Перший день мали тестовий варіант. Дітям сподобалось. Буду йти за їхніми смаками. До того ж, маємо два напої, мохіто із лимоном та моєю власною м’ятою на очищеній воді. Маємо круасанчики, і печиво та цукерки від благодійників. Це подарунок дітям. І всі у доброму настрої…
Коли друзів більше, ніж учасників групи!
На занятті психологині Ірини чую захоплену репліку дівчинки: “Я би до вас ходила щодня!”
Дівчатка та хлопчики [три групи мали по черзі такі вправи у цей день] на занятті спочатку робили вручну із паперу фігурку людини…
“Дивіться, наскільки різні у вас вийшли чоловічки. При тому, що умови та листочки у всіх однакові. Так само і ви у житті – всі ми різні, унікальні”, – коментуає роботу Ірина.
Далі діти записували га фігурках свої хобі, улюблені кольори, згадували, що смакує, та що обирають почитати чи подивитись на екрані [скоріше, смартфона, та у цей день ніхто туди майже й не зазирав!].
А потім була цікавезна вправа з пошуку однодумців, не тільки за кольорами, більше – за інтересами.
Катя знайшла трьох, Кіра співпала лише із сестричкою-близнючкою, Олег знайшов 11!
“І це чудово, – посміхнулася Ірина. – Бо нас зі мною десять сьогодні”.
А от мрії, про які вона запитала під кінець розмови, показли розбіжності дитячого досвіду – тих, кого вигнала з дому війна, і тих, хто живе вдома.
“Мрію, щоб скоріше закінчилася війна. І поїхати додому, до Василівки”, – каже Віка.
“Це точно буде”, – обнімає дівчинку Ірина.
Уляна, ніби тримачись за кермо, каже: “Моя мрія – машина“. – “Собі чи мамі?“ – “Собі“. – “Знаєш, яку хочеш?” – “Ні. Та я її наче бачу”.
“От, чим точніше ми формулюємо мрію, тим скоріше вона збудеться”, – підсумовує вправу психолог.
Закінчується день знайомств. “Наступні зустрічі розвиватимуть тему кращого розуміння себе, підвищення самооцінки та впевненості наших дітей”, – планує Ірина.
Робота триває. Через тиждень знову галасом та сміхом дзвенів дитячий табір.
І за насиченим подіями та тривогами буттям постає європейський контекст життя вільних, цікавих до життя маленьких українців.
Інеса АТАМАНЧУК, фото надане організаторами дитячого табору
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
