Добігає кінця шкільний рік 2020/2021 – мабуть, найважчий за весь час української незалежності. Друга й третя хвилі коронавірусу жонглювали дистанційною-очною-змішаною формами навчання як хотіли, напружуючи [чи розслабляючи?] і вчителів, і учнів.
Про переваги й недоліки дистанційки, перспективи інтернет-уроків, а також про те, що спонукає вчителя брати участь у написанні та виданні підручників, «МИГ» вирішив поспілкуватися з освітянським менеджером, викладачем історії Запорізького багатопрофільного ліцею «Перспектива» Дмитром Секиринським.
Як зробити освітню платформу системною
Дмитро Олександрович є найактивнішим творцем шкільних відео уроків з історії для електронної освітньої платформи School_Z. Із 12-ти викладених на ній роликів для учнів 5-9-х класів він створив чотири:
- «Галицько-Волинська держава» (7 клас),
- «Виникнення українського козацтва та перших січей» (8 клас),
- «Козацька Україна ІІ половини XVІІ століття» (8 клас)
- «Український національний рух в XIX столітті» (9 клас).
На думку Дмитра Олександровича, платформа School_Z, реалізована з ініціативи департаменту освіти і науки Запорізької міської ради за підтримки міського Центру професійного розвитку педагогічних працівників та «Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти», є цікавою та корисною. Проте їй дещо не вистачає системності.
Хоча платформа розвивається, в останні місяці охоплення тем стало кращим, і по матеріалу другого семестру вийшло достатньо послідовно. Але проблема в тому, що кожну тему робив окремий учитель [безкоштовно], тож матеріалу бракує концептуальної та методичної єдності.
Дмитро Олександрович вважає, що
правильно було б створити невеличкі робочі групи, які б розробили навчальні курси системно і записали весь необхідний матеріал. Для кожного уроку, окрім ролику, потрібно би викласти на платформі файл-конспект, перелік джерел, презентацію та контрольні завдання.
Але це дуже велика і складна робота, на яку потрібні чималі кошти.
Учень має бути дуже мотивованим
Почасти вона вже виконана централізовано – на платформі «Всеукраїнська школа онлайн». Але чи може дистанційне навчання повноцінно замінити роботу вчителя і учня віч-на-віч?
“Можливо, вивчення якихось предметів з кола точних наук і може задовольнитися «машинним» спілкуванням, але і в цьому я не надто впевнений, – міркує Дмитро Секиринський. – Якщо йдеться про гуманітарну освіту, то вона базується на особистісній комунікації й роботі з текстом. Діалог, дебати, народження й розвиток думки, змагання, – через ZOOM досягти цього дуже важко, якщо взагалі можливо.
Скажемо відверто: аби дистанційне навчання було якісним, учні повинні мати базовий рівень і бути дуже мотивованими”.
“Якщо хірург не оперує – він не хірург. Так само в освіті”
Від себе додамо: мотивованим має бути і вчитель. Для Дмитра Олександровича такою рушійною силою все життя є любов до історії та її викладання школярам.
Нагадаємо, що Дмитро Секиринський багато років працював освітянським менеджером – очолював міський науково-методичний центр, Хортицький районний відділ освіти, Запорізьке міське управління освіти та науки. Але ніколи не відмовлявся від педагогіки, маючи кілька годин на тиждень у ліцеї «Перспектива» [з цим навчальним закладом його пов’язують робочі стосунки з 1994 року]. До речі, він був єдиним із посадовців, хто виборов собі право на працю за сумісництвом.
“Хірург, що кидає оперувати, перестає бути хірургом. Так само і в освіті, – впевнений Дмитро Олександрович. – Я завжди розумів, що начальник управління – не професія, а посада. Сьогодні вона є, завтра її немає, а належний фаховий рівень треба підтримувати. І я робив це з великою приємністю”.
Єдине, за чим жалкує Дмитро Секиринський, що десять років тому, коли його брутально і безвинно відсторонили з посади [суд, який тривав п’ять років, не знайшов підтверджень жодному з інкримінованих йому «злочинів»], він не одразу повернувся до школи.
“Ситуація була важкою, і я не зумів вчасно перемкнутися. Спочатку сіпався: як це я вже не буду керувати? – посміхається Дмитро Секиринський. – І ще кілька років був, як то кажуть, не зовсім на своєму місці. А коли врешті повернувся до школи, відчув, що професійне життя продовжує складатися успішно. Воно інше, але я жодним чином про це не шкодую”.
Історики – спільнота невелика. «Кустарну» інтеграцію помітила
Ця інакшість професійного життя відкрила і нові творчі можливості. Дмитро Секиринський є прибічником викладання історії України, що інтегрована до світової історії. Років три тому, працюючи з десятикласниками, він виявив, що з цієї теми взагалі немає ніякої шкільної літератури. Тож розробив посібник з інтеграційного курсу, наклад якого у тисячу примірників випустив власним коштом.
“То була цікава для мене робота, але дещо… кустарна, – розповідає Дмитро Олександрович. – Мені не хотілося мати справу з міністерською експертизою – це складна і моторошна процедура”.
Але посібник помітили. Історики – спільнота невелика й корпоративна. Дмитра Секиринського почали запрошувати у якості експерта при виданні нових підручників. У минулому році це був дуже пристойний підручник з історії середньовічної України для сьомого класу. До якого, на думку фахівців-освітян, дуже пасував би додатковий навчальний посібник про тогочасні величні собори. Написати його і запропонували Дмитру Олександровичу.
Культові споруди як свідки історії
Пан Дмитро дуже здивувався, бо спеціалізується не на релігієзнавстві чи архітектурі, а на історії. Хоча…
Чому б не подивитися не лише на собори, а на культові споруди усіх присутніх в Україні конфесій як на свідків історії? У яких умовах їх будували? Чому вони руйнувалися і хто їх відновлював? Справа здалася історику напрочуд інтригуючою.
“Я планував написати 20 нарисів, але вийшло 18-ть. Бо, наприклад, старовинна церква у Каневі долю має щасливу, але … нецікаву. Так само як і собор Івана Предтечі у Керчі – найдавніший християнський храм на кримських теренах. Я навіть написав нарис, але він «виламувався» з поміж інших, і я вирішив його до збірника не включати. Натомість невеличка церква у Генуезькій фортеці не відповідає у повній мірі визначенню «собор», але це храм п’яти [!] конфесій!”
Примхи долі різноманітних соборів, синагог, мечетей викладені чудовою зрозумілою мовою. “Я намагався писати так, як розмовляю на уроках. Найважчими були розділи «Архітектор розповідає». Оскільки я не фахівець, то підійшов до цього ретельно, співставляв джерела, спілкувався з експертами, і багато коригував”.
Українські школярі навчаються за посібником «Величні собори України епохи Середньовіччя» уже три місяці. Тим часом Дмитро Секиринський взяв участь у ще двох великих колективних роботах [під керівництвом доктора Ігоря Щупака] по написанню підручників з історії України та всесвітньої історії для восьмого класу.
Обидва увійшли до переліку підручників, затверджених Міністерством освіти і науки України до видання за кошти держбюджету у 2021 році.
Наступних звершень!
Ганна ЧУПРИНА, фото з відкритих джерел
