Муніципальний Театр танцю минулого тижня показав свою останню виставу – “З любов’ю не жартують”.
Працювали актори так, ніби хотіли запам’ятати цей стан – востаннє, і закарбувати його таким досконалим у пам’яті кожного глядача. Повний зал поціновувачів емоційного, видовищного, чуттєвого мистецтва сучасної хореографії аплодував у захопленні. І болісно сумував, слухаючи прощальну промову керівника колективу Лариси Невєрової…
Щоб створити театр – скільки має співпасти складових! Прагнень, зусиль, емоцій, відданості, взаємної підтримки… А скільки талантів! Сценографа і композитора, звукорежисера і костюмера. А режисера! Яке це було щастя для театру: знайтися у часі із режисером Андрієм Романовим, який побачив можливості цього співпадіння творчих особистостей і створив цілісне полотно життя – із пластичних рухів слухняних, вишуканих тіл, із чистої емоції міміки, дотепних та феєричних у танці костюмів, промовис того оформлення сцени народилося диво – безсловесно та при цьому зрозуміло до завмирання серця. Режисер нині – наш захисник, він на фронті. А ми мали б захистити його театр.
“Чудовий, професійний, яскравий Театр, в якому працювали талановиті актори, хореографи, балетмейстери, режисери, художники, керівники. Вистави, які дивували, захоплювали й зворушували красою та мудрістю. Різноманітні за формою та стилістикою. “Тіні забутих предків” і “Сінатра”, “Буратіно” і “З коханням не жартують”, “Лісова пісня” і “Русалонька””. – із сумом констатувала Надія Петренко, керівниця літературно-драматургійної частини Театру молоді, сцена якого стала дружжнім прихистком для Театру танцю.
І все ж таки маємо надію на диво. “Бо не можна закривати театри. Їх треба створювати й підтримувати,” – впевнена Надія Василівна.
З театрами не жартують. Їх бережуть.
Бо інакше – за що воюємо? Щоб бути.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
