За часи війни… не думаю, що ми звикли до думки, що смерть ходить поруч. Думаю, кожен сподівається, що його омине.
Та смерть не обирає, кому зробити боляче. І біль тих, хто жахаючись ходить поруч, не порівняти з тою, що відчувають рідні, коли бачать замість привітного будинку матусі, брата, …тітки, Боже милий, – дітей – безнадійно холодну руїну.
Смерть у вигляді російської ракети забрала десятки життів, обірвавши родинне тепло вцілілим людям.
Моторошно було бачити роз’ятрені квартири зруйнованих під’їздів.
Так, поступово не байдужими руками ладнається дах, відновлюється рух води та тепла до будинків… Люди намагаються жити поруч. Ходити поруч.
Та біль залишається.
Володимир Штапко, голова ОСББ постраждалого будинку на розі вулиць Новицького та Незалежної України, 21 листопада запросив нас, щоб разом покласти вінок на місце, де до 10 жовтня ще вирувало життя. Там, де заснув напередодні трагічної ночі хірург Тарас, повернувшись із багатоденного чергування в обласній лікарні. Де ще ввечері шуткував дотепний та веселий Серьога. Де згадувала своїх синів Олена Яківна – один із них служить у ЗСУ: як він там?
Я не знаю, що відчув той син, коли не стало кому думати: як він там? Навіть уявити боюсь цей біль.
Тож, вчора ми разом із Володимиром зустрілись, щоб згадати – тих невинних, кого забрала ця ненажерлива війна.
Хай вже росія зупиниться, захлинувшись власною своєю кров’ю.
Плакат Антона Логова. Його експозицію зараз можна побачити у Запоріжжі
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
