Згадуючи у ці холодні листопадові дні стрішні часи Голодомору, наведемо оповідку, опубліковану відомим дніпропетровським краєзнавцем Юрієм Фоменком на його сторінці mamajkraj.blogspot.com.
Підсумовуючи сумну історію дівчини, яка залишилася самотньою нареченою на все життя, через смерть коханого у 1933-му: “Немає ситуації, от просто немає, в якій ми б собі не дали ради. То що тебе не вбило, ти переступила і пішла далі”.
Молоду призначає Бог…
Та і йому, виявляється, не все підвладно. Є на світі злі особи, котрі не шанують ані Господа, ані людей. Радість вони мають від горя інших.
Зводив Господь на шляху дев’ятнадцятирічних молодят Івана та Параску. І все якось вроді й сходилось. “Іван – хазяйновитий син”, – говорили у Поліщуків. “Параска – дівка роботяща. Та ще й рукодільниця. Буде гарною дружиною для нашого Іванка”, – гомоніли між собою Іванові батьки.
Діло до весілля йшло, Параска рушник вишивала. І долі їх повинні були поєднатись у 1933 році. Помер Іван, злі люди обірвали струни його життя…
Вишивала Параска на рушнику виноград, а коли дійшла до голубків то розвернула їх – вже не дивилися голуби одне на одного як на весільних рушниках. «Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов дорога». Під цим зізнанням у коханні вишила дати: «1914» — рік їхнього з Іваном народження і «1933» — рік смерті коханого та його ініціали: «Ів» та «С». Не судилось Івану та Парасці разом воркувати й діточок наживати.
Все життя берегла Параска Семенівна Поліщук той рушник і кохання до свого нареченого. Так і померла вона у шістдесят вісім років незаміжньою…
Рушник зберігається в Олександрівському краєзнавчому музеї на Кропивниччині.