Може, ці слова осиротілої Палагни, над гробом Іванка, якого вона ніби й не любила, та болісно проводжає в останню дорогу…
Може, той щирий сміх та ніжний сум, який виспівує Марічка коханому: ти мене згадаєш два рази на днину… я тебе згадаю сім раз на годину…
Може, остаточне розуміння нетривалості, вразливості людського життя, яке нині відчуваємо ми всі.
І ті, хто зібрався 18 листопада у театрі імені Магара, довкола великої сцени, на якій вдруге за нинішній сезон відбувся обряд на одну дію – трактовка твору Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” режисером Романом Козаком. І ті, хто живе залишається в Україні. І ті, хто тимчасово її покинув, та з умовно мирних місць відчуває незворотні та мученицькі втрати, які нині ледь витримує наша країна.
Що ж є? Що ж залишається нам?
Робити те, що можеш. Жити. Любити. Творити. Радіти попри все – порозумінню, посмішці, рукостисканню, обіймам. Допомозі чи доброму слову.
Тому, що живий.
Тому, що маєш бажання.
Тому, що дихаєш, ходиш, бачиш місто своє, яке стало дорожчим, ніж колись.
Тому, що можеш кохати та говорити про свою любов.
І – ви знаєте, люди, які зібрались цього осіннього вечора на виставу, це відчували.
Тому й рвучко піднявся на сцену актор Сергій Собержанський із оберемком квітів, наш Стус незрівнянний – щоб привітати друзів-акторів, які грають нині. Поки він воює.
Тому викладач одного із електротехнічного коледжу Тетяна Юріївна Верба привела до театру цілу групу своїх студентів.
Тому ми стояли після вистави у фоє театру, не в змозі відірватись одне від одного та розійтись.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
