Котів нині небагато зустрінеш у Запоріжжі. Хтось, мабуть, теж подався, як біженці, у безпечніші місця. Хтось не пережив зими, бо поїхали ті, хто їх підгодовували.
Сумна історія сталася, зокрема, в одному з дворів неподалік філармонії. Добрий чоловік, що працював у пункті прийому вторинної сировини, тримав біля себе й прихисток для котів. Волонтерки-сусідки приносили котам поїсти, стерилізували хвостатих новачків. Тримався баланс нормального котячого життя. І ось його порушено. Хазяїн цього прихистку раптово помер. І котики, які там мали тепло та їжу, стали справжніми безхатченками. Ще приходять поїсти, пам’ятаючи добрих жінок. Та оселю-гуртожиток втратили.
Тому такою приємною стала зустріч біля кіоску-кав’ярні. Котячий будиночок на декілька котячих осіб. Нині там один мешканець. Ще двоє приходять поїсти. Тож, поспілкувалася із продавчинею, випила кави та лишила котячий донат.
Дуже добре живеться котам, яких я бачу солодко та міцно сплячими за вікнами одного із запорізьких готелів. Вони не реагують ані на фотосесію, ані на гуркіт трамваїв поруч. Тому не вдається взяти у них інтерв’ю та спитати, чи полюють вони на пацюків та мишей? неподалік Великого базару це актуальна тема.
Цікавий готель створений для котиків – постійних постояльців – одного з дворів неподалік. Їм віддали господарське приміщення, з віконцем у двір. І голова місцевого ОСББ регулярно приходить до них із їжею та, вдягнувши котячі шлейки, виводить їх на прогулянку.
А цей котик позує мені у Театральному сквері.
Тож, котяче життя достатньо вигадливе. І дуже залежить від людської доброти.
Ось таку книжку було приємно погортати у бібліотеці на вулиці Закарпатського Легіону.
Та насправді, бувають історії, які ще не потрапили до книжок.
Наприклад, доля кицьки Аліси – талісману та учасниці сотень подій у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
