Зазвичай у новини потрапляють назви українських міст, знищених росіянами. Тим часом села помирають тихо. Так було під час Голодомору 1932-1933 рр. Так було в 1986-му, коли в один момент спорожніли села навколо Чорнобильської АЕС. Поруч із людьми страждають їхні тварини. Земля, що колись годувала пів світу, заростає бур’янами…
“Виривають із корінням”. Як росіяни знищують українські села та їхніх мешканців
Третій рік волонтерської роботи – це і досвід спілкування з людьми, яким надаєш допомогу. Слухаючи історії знищених росіянами сіл, розумієш значення терміну “злочин проти людяності”. Це злочин проти самого життя.
Навесні 2022-го, слідом за маріупольцями, які мало не божеволіли від пережитого жаху, до Запоріжжя прибували жителі маленьких міст і сільської місцевості Запорізької та Херсонської областей. Молоді родини вивозили дітей.
Саме тоді наш волонтерський штаб «Завжди разом» видавав одяг та продукти матусям із дітками. Ми втішали іграшками сотні дітей, сідали поруч із книжками, розмальовками – підсвідомо намагалися відігнати грою жахливі спогади.
Волонтерка Ірина у гуманітарному штабі з дитиною
Саме тоді я почула слова: “Того села, що було, вже не буде… Його виривають із корінням…” Попри все, коріння деякий час ще трималося… Старші люди залишалися вдома, часто біля батьківського ще будинку, корів і курей. “Трималися за рідні могили…” У травні мені з Кривого Рогу зателефонував мамин молочар Юра.
Раніше тричі на тиждень у черзі до нього на новокаховському базарчику зустрічалися й сусіди, й ті, хто приїхав у гості чи на відпочинок до Нової Каховки. Заплющу очі – й бачу ту картину, відчуваю смак того молока.
…Росіяни, зайнявши село, де жив Юра, прийшли до нього одразу: “Де гроші?” Юра за ніч роздав сусідам корів, разом із помічником сіли до машини (своєї ніколи не мав) та виїхали світ за очі. Які гроші? Батьківський будинок та корови – все його багатство. І руки, що пахнуть молоком… Та й сам Юра був, як молочний дух, – білявий, щербатий, завжди усміхнений та привітний: “Вам вранішнє чи вечірнє?..” Була ще на тому базарчику пані Надія, з якою ми вели побутові розмови. “Де б мені взяти такого собаку, – казала вона, дивлячись на таксу. – Бо коти зо всього села збігаються, коли я наливаю молоко. Я їх годую, та якби був собака, вони б хоч трохи на паркані посиділи, почекали, поки наллю їм…” Про долю Надії немає вже кого питати. Померли чи виїхали всі знайомі, хто брав у неї молоко…
Розмовляючи згодом із головою ГО “Жінки-фермерки” Ольгою Заставською, почула, що більш ніж половина її колежанок залишилися на окупованій території. Сільське господарство – то процес, який не обітнеш за мить. Корів уже нема кому роздати, не почепиш замок на морду собаці, не проженеш кицьку… Та плата за людську відданість нині – нелюдська. Перебираєш історії, як вузлики чоток, а кожен із “вузликів” – у крові.
Фермер із Василівського району на Запоріжжі, із села Щербаки, тримався, доки вистачало сил. Годував українських військових у підвалах зруйнованих хат, разом ховали загиблих, намагаючись ідентифікувати, запам’ятати місце… Дивився, як від обстрілів розсипається на друзки будинок, корівник… Розповідав, як бігали селом здичавілі покинуті свині. Тож вивів свою отару корів та кого спіймав зі свиней – спочатку під Оріхів.
Але який там спокій – під Оріховом, від якого також половина залишилась, та й та під постійними обстрілами? Де ті корови нині? Аби лиш не в окупації, бо там би їм відразу вкоротили життя. Вже не бачу на нашому запорізькому базарі василівського молочника, чи поїхав, чи покинув свою справу, – не знаю. Ще “вузлик” – як згусток запеченої крові.
Розповідає Тетяна, членкиня ГО ”Жінки-фермерки”: “Розівський район. Окупаційна влада каже нашому фермеру: “В росії немає приватної власності, все ваше майно переходить до держави”. Щоб довести, що це не так, фермер їде, збирає всіх, хто у нього пайовики, готує документи, їде до окупаційної влади, у Розівку, надає… А коли повертається додому, то до нього у дім прилітає ракета. Звісно, не наша… Звідти, з російського боку. Дім, усі документи – все згоріло. Він у реанімації, дружина в реанімації, дитина загинула… І все. Тепер усе – їхнє…” Тетяна“.
Знаю про пологівського хлопця, котрий залишився в окупації біля матері, біля господарства, – розповіла наша волонтерка Ольга. – Він АТОшник, волонтер. Коли вперше потрапив до окупантів “на підвал”, то, повернувшись, сказав матері: “Ні, я такого знущання не витримаю…” І повісився вночі… А був він у матері єдиний син”. Не відпускають степ, земля, дім… Робота. “59-річна Ніна Самовідова загинула 24 травня 2022 року в селі Федорівка Пологівського району Запорізької області. Вона народилася в селі Воскресенка на Запоріжжі. Була вчителькою англійської мови у Федорівській школі… Того дня вона поверталася із репетиторського заняття додому. Їхала на велосипеді, коли потрапила під обстріл. Уламок влучив жінці в голову, їй відсікло руку… Травми були несумісні з життям… Поховали вчительку на кладовищі в селі Федорівка. Залишилися син, брат і сестри…” – лише один запис із Меморіалу: вбиті росією…
Ліля Степаненко, котра прийшла до нашого волонтерського штабу навесні 2022-го, теж із Федорівки. Виїхала звідти, маючи останні місяці вагітності. Уберегла дитину. У квітні народила хлопчика. За ручку вела старшу малу, бідкаючись: “Син народився такою крихіткою, донька була чи не вдвічі більша!” Лілія Степаненко Заметушилися ми… Одяг для малечі отримали від благодійників у березні 2022-го, – то мали особливу насолоду разом із мамою вибирати. У рідному селі Лілі залишилися її тато й мама. Не могли покинути свій дім – несила було відірватися від землі. “Та ще й корови…” – ніби вибачаючись, сказала тоді Ліля.
Ми потоваришували, за першої можливості надавали памперси, дитяче харчування, одяг за сезоном. Скільки малечі потримали тоді ми на руках, погралися, намагаючись передати своє тепло! А працювали тоді в холодному підвалі. Скільки ми бачили людей у біді! Скільки ж почули історій та витерли сліз… Ці спогади і слова біженців ріжуть очі, як сіль сліз: “Ні, не треба зайвого, комусь іще вистачить… Бо невідомо, де ми будемо завтра”.
Маріупольців у нас не лишилося, поїхали якомога далі – так їм боліло зруйноване місто та вбиті рідні і знайомі… Запорізькі, херсонські – частіше залишалися тут. Доки пропускала Василівка – йшов потік автівок, автобусів, здебільшого – спринтерів, часто – побитих, наче зранених кулями, без вікон. Дяка, що вирвалися, що живі…
Улітку 2022-го вразила купка людей із одного донецького села, що на кордоні з росією. Душ тридцять їх було, не менше. Трималися разом. Давали їм пакети з їжею, в особливих випадках питали: може, потрібна постіль, мийні засоби, – щось та маємо… На що одна жінка майже застогнала у відповідь: “Знали б ви, що ми залишили… У нас там було все…”
Коли була можливість, цілеспрямовано передавали допомогу багатодітним родинам, породіллям – тільки у нашому штабі їх було зареєстровано понад сто! Наприкінці 2022-го прийшла виплакана бліда Ліля. Батька забрали “на підвал”, мати захворіла, діагноз страшний… Ми мали чим допомогти, намагалися втішити. Тоді Ліля опублікувала в соцмережі допис-крик: “Завтра Новий рік. Та настрою нема ніякого… Наготувала, завтра ще наготую… Заради діток святкуватиму. А самій вити хочеться… Сліз вже немає, виплакала все…. Батьки на окупованій території, мамі терміново операція потрібна – гроші передали, тата росіяни забрали тиждень тому, не знаю, що там із ним роблять, молю, щоб все добре… Жити не хочеться, повернутися б додому, відмотати усе… Потрібна моральна підтримка, бо з розуму зійду… P.s. Поділюсь пачкою памперсів – може, добрі справи притягнуть мир у родину”.
Скільки таких же стривожених, знервованих жінок кинулися радити, обіймати, підтримувати: “Тримайся, дівчинко. Все буде добре, тільки вір у свої сили, ти опора та щит своїм діточкам, а усім відомо, Мама – стрижень, стіна та скеля, та любляча голубка. Тримайся, все погане закінчується, а приходить щастя, його більше в житті, щоб не виснажити людину, нам його дозують, тому і життя то світла то темна смуга…”
“Добрі справи й дійсно притягують добро. Я через фейсбук двічі шукала донорів для знайомих. І чудесним способом на обидва різних поста відгукнулася одна й та сама жінка, рятуючи два життя. А незабаром стало відомо, що в неї буде двійня онуків…” “#татаповернули”, – згодом написала Ліля. Тата відпустили, мати померла. Залишились її фото та декілька записів із минулого: “Моє щастя, мої діти і внученьки, здоров’я, щастя, благополуччя… Будьте щасливі…”
Домовитися про зустріч із Лілею неможливо: працює, три дні через три. Коли повертається додому, то малий не відпускає від себе ні на крок… П’ять годин тримався біля мами… “Два роки йому, ніяк не можу відлучити… – каже Ліля. – Я вже п’ять з половиною років поспіль годую грудьми…” Це те щастя, про яке говорила та якого зичила матуся. Та любов, яку вона їм прищепила.
Це справжнє дієве жіноцтво, яке, попри війну, любить, дбає, виховує дітей, дарує тепло, буквально прикриває собою від російських бомб і ракет. Тож поруч із нашими військовими — тими, хто захищає нас від убивць, я б воліла називати й імена жінок, котрі нині ставлять на ноги дітей. Кожна з них — гідна нагороди!
А люди із захоплених запорізьких сіл нині перебралися на вільній від окупантів території області. Села Михайло-Лукашівської, Матвіївської, Петро-Михайлівської громад (знаю, бо туди ми возили гуманітарну допомогу) – наповнилися новими родинами, які працюють на землі. Є серед них і учасниці організації “Рада жінок-фермерок”. Від них почула історію: чоловік із Матвіївки пішов добровольцем на російсько-українську війну.
Прийняв пожити у свою спорожнілу хату родину з Гуляйполя – тато-одинак і двоє дітей… А дислокується наразі його підрозділ на Гуляйпільщині. Може, й хату бачив, до якої мріють повернутися діти, котрих він прихистив…
Інеса Атаманчук, фото авторки та учасників подій
Оригінал статті — на сайті Українського кризового медіа-центру: https://uacrisis.org/uk/holosy-rehioniv-08-08
