Подія у запорізькому художньому музеї 26 листопада мала сумний зміст. Та присутність митців і лаконічна експозиція надала художнього осмислення зустрічі, а сама бесіда за круглим столом об’єднаних спільною роботою людей, щирі спогади, згадки про долю рідних стала й філософським баченням трагедії Голодомору.
Не кожен може потримати в руках фото чи старі папери – документальні свідчення пережитого його родиною у 20-ті, 30-ті та 40-ві повоєнні голодні роки.
Для художника Андрія Соколенка це документи про повне пограбування радянською владою родини діда. Список нехитрого селянського реманенту, відібраного комнезамом, був перепусткою для того, щоб селянська родина покинула рідний дім та перебралася до індустріального Запоріжжя. З хати – у барак, від щедрої ниви – у цехи «Запоріжсталі»… Інакше не врятувати було дітей від голоду, що насувався на село. Тож, малий на той час Григорій Соколенко виріс у місті, став художником. І його робота, автобіографічна, як родина йде ріллею до міста, тримаючи в руках тільки найдорожче – дитя, стала художньою алегорією для спогадів.
Натхненниця зустрічі – співробітниця музею Ольга Дворна – вже вкотре об’єднує людей на непересічних музейних заходах.
Для мене таким свідоцтвом стала фотографія тата, народженого у 1933-му, підлітка у 1947-му, якого родина відправила по закінченні сільської восьмилітки до міста, здобувати роботу спеціальність, рятуватися від сільського зубожіння. І свідоцтво радянського селянського рабства: дід [1910 р.н.] та бабуся [1913-го] паспорти отримали лише у 1966-му, а до того й права не мали покинути село. І фото бабусі, яка попри радісну посмішку від обіймів онуків, виглядала у 50 років геть старенькою, зношеною жінкою…
Ілюстрацією подій стали книжки – в одному із видань серії «Спокута» надрукована історія художника Івана Василенка. Його потужна розповідь згадана була й президентом України Віктором Ющенком, який підняв тему Голодомору до рівня національної трагедії, вимагаючи від світу – визнання, а від українців – сміливості її осмислення.
Зателефонувавши напередодні зустрічі у музеї Степану Ревякіну, журналісту та письменнику, учаснику видань «Спокута» та «Реабілітовані історією», почула його власні наголоси на потрібній краєзнавчій роботі щодо голоду сторічної давнини, 1921-1922 років…
Ілюстрацією стала й сторінка газети «СхідNow», яку видають у Львові незламні жінки з Маріуполя – про голодні роки та втрати селянства на Донеччині і Луганщині.
Збірка ж спогадів «Українська Голгофа», видана у 2008-му краєзнавцем Миколою Єременком [побували у нього, за порадою у пошуках рідного коріння у Чернігівці] має окрім пізнавального ще й серйозний освітній сенс. Спогади стареньких жителів Владівки, Чернігівки, Могилян, Новополтавки записували й дорослі учасники експедицій, і діти. Ми ж шукали дитячий будинок, до якого потрапили рідні. Та де там, такий будинок був чи не у кожному селі. Їх чи не два десятки було у Чернігівському районі. А до такої інформації радянська влада не допускала. І нищила її.
Спогадами поділились краєзнавець Юрій Вілінов, згадуючи обставини життя рідних у Запоріжжі, та учасник воєнних подій, художник і філософ Володимир Гордійченко, що розповів про не досліджені кургани поховань померлих від голодної смерті селян рідної Юрківки й довколишніх сіл.
Згадували у розмовах і Власа Чубаря – пан Юрій Вілінов навів статистику щодо великої кількості представників творчої інтелігенції родом із Пологівського району. Рідні місця Влас Чубар, за великим рахунком – злочинець, співучасник репресій та нищення селянства – намагався підгодовувати, врятувати.
Філософського ж осмислення стану голодної людини, яка стає безвольною та нездатною на спротив, прагнув досягти у розмові художник Олександр Щербина.
Трагічні обставини та неймовірну історію порятунку рідної людини, на часи Голодомору – новонародженої дитинки, розповіла Ірина Півень, депутатка Запорізької обласної ради. Ці спогади, що завжди берегли у її родині, варті книги, п’єси,.. вистави…
Ми дуже вдячні і за щиру розповідь, і за ту яскраву національно свідому ноту, яка прозвучала у її розповіді. Вшановуючи загиблих, Ірина Півень свого часу організовувала встановлення двох десятків пам’ятних знаків на місці поховань загиблих від Голодомору. Та чи цілі вони нині? Росіяне бояться наших знань.
Художники Леонід Кривопуст і Олександр Міняйло Ірина Півень
Паралелі щодо нинішнього нищення села російськими окупантами звучали у багатьох промовах. Як і розуміння цінності збережених знань, книжок, свідчень, сучасних видань, які за розповідями тих, хто виїхав із нині окупованих територій, вивозять із бібліотек та масово палять росіяни.
Так вони нищать нашу пам’ять, виправдуючи минулі злочини та роблячи все нові та нові…
Та ми ж знаємо, хто ми є. Розуміємо, що ми пережили і переживаємо. І знаємо, що де правда, там і сила.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
