Він був частиною життя багатьох у Запорізькому краї. Голос диктора Запорізького радіо Василя Федини пам’ятають нині, як голос дитинства та юності. Почувши розмову у лікарні, заціпеніла біля ліжка вже сильно хворого Василя Яковича санітарочка в лікарні: “Я росла в селі, слухаючи його передачі”. Про це розповідала на зустрічі в Центрі журналістської солідарності Запоріжжя Валентина Манжура, яка була поруч із старшим колегою в його останні дні.
Презентація сьомої книги Василя Федини, та ще й в день заснування Запорізького радіо – 25 лютого – стала потоком спогадів. А нова книжка, яку мріяв презентувати друзям сам автор, – приводом для розповідей, читання віршів, перегортання ще свіжих сторінок та перегляду невеличкого фільма, з якого Василь Федина, ніби поруч, промовив: “Запорізьке обласне радіо це моя доля. Запорізьке обласне радіо – це моє життя”.
86 років протривало життя людей поруч із Запорізьким радіо. “41 рік, 10 місяців і 22 доби” пропрацював на радіо Василь Федина. Він був справжнім народним диктором, чий голос впізнавали радіослухачі в усіх містах та селах нашої області.
У книзі «Радіо – моя доля» Василь Якович розповідає про наших земляків-поетів Василя Діденка, Миколу Лиходіда, Василя Лісняка, а також про дикторку обласного радіо Аллу Морозову та інших колег, які завжди були поруч і надихали його на творчість.
Згадує програму «Мова рідна, слово рідне», яка протягом багатьох років звучала в ефірі Запорізького обласного радіо і яку згодом почали готувати молодші його колеги – Світлана Коваленко і Оксана Гладій.
Книжку презентувала родина: дружина Тамара Георгіївна та донька Леся. Вона дуже схожа на тата, той самий профіль, ті самі широкі жести та та сама поетична та людяна чутливість…
Добре, що на зустрічі, між затамованих сліз звучали й жарти, світилися посмішки.
Книжка «Радіо – моя доля» вийшла у світ наприкінці 2024-го року у Запорізькій міській друкарні «Дніпровський металург». Василь Федина – диктор Запорізького обласного радіо, журналіст, письменник, заслужений діяч культури України – того ж року відсвяткував 90-річчя.
“Я хочу встигнути”, – так говорив Василь Якович, готуючи до друку свою чергову книгу. А ось презентувати вже у новому році, як планував раніше, не встиг, пішов у засвіти 31 січня цього року.
Спогадами та історіями про Василя Яковича поділилися рідні, колеги-радійники Валентина Манжура, Ніна Деркач, Людмила Долженко, журналіст Анатолій Огнєв, письменник і журналіст Пилип Юрик…
Не зникає пам’ять, не зникнуть його книги, не зникне не його голос
– Василь Якович Федина – народний диктор Запоріжжя. Це звання йому дуже подобалося, гріло йому душу. Для кожного з нас він – старший товариш, і для багатьох просто друг до серця. Як кажуть – стільки пройдено разом доріг… Дуже жаль, що дорога його закінчилася. Та, будемо сподіватися, він і там або організував радіо або почав нову книгу писати, – з сумною посмішкою почала зустріч Валентина Манжура, секретар Запорізького осередку НСЖУ. – Він без роботи і там сидіти не буде, тим більш, там вже великий колектив зібрався.
Нова книжка називається тільки так, як тільки вона і мала називатися – «Радіо – моя доля». Ця книжка ввібрала в собе частину з того, що він вже розповідав, і деякі нові спогади, і нові епізоди з його вже написаних книг. До цього була книга «Два крила моєї долі» – теж про радіо. «Говорить Запоріжжя» – теж про радіо. Тобто це дійсно його доля була.
Не зникає пам’ять, не зникнуть книги, не зникне не його голос”.
Між тим у фільмі на екрані прозвучала пряма мова Василя Федини: “До цього будинку радіо по вулиці Матросова, 21 я майже щодня ходив продовж 30-ти років. А якщо бути зовсім точним, то рівно 34 роки. Ми перебралися до цього приміщення у грудні 1968 року. І в грудні 2002 року звідси я пішов на пенсію. А до цього редакція радіо і радіостудія знаходилися в старій частині місця. …Тобто значна частина 73-річної історії Запорізького власного радіо відбувалася на моїх очах.
Запорізьке обласне радіо – це моя доля. Запорізьке радіо – це моє життя”.
Присутні вдивлялися у посмішку, у рухи: “Оце був його улюблений жест. Завжди так робив для переконливості”.
Послухали пісню на вірші Василя Діденка «На долині туман»: десятиліттями Василь Федина привертав увагу до творчості свого друга. Разом вони вчилися на філологічному факультеті Київського державного університета.
Це було кредо його життя: відланість українській мові
Згадуючи часи навчання чоловіка, Тамара Георгіївна розповіла, що разом два Василя опинилися тому, що за записом «В.Федина» в університеті вирішили, що це дівчина, і дали в гуртожитку місце в кімнаті для дівчат. Ось куди заводять русизми! Тому Василю Федині довелося тулитися до кімнати Василя Діденка. І там він потрапив …у тогочасне поетичне та літературне коло. Та звідти вже й не вийшов.
Тримаючи в руках книгу, пані Тамара сказала:
– Я дуже вдячна, що ви так гарно відкликнулися на призив нашої душі, бо січень для мене був дуже важкий. Василь Якович захворів. Але й лежачи, він підписував книги кожному, і цей автограф – звернення до кожної людини, кому встиг. Я прошу вибачення, що не всім присутнім книга достанеться.
Книг всього 50 – стільки ми своїм коштом змогли замовити. Це остання його книга. Спочатку він обласній бібліотеці передав десять книг. І ще одній бібліотеці – десять. І вчителям теж десять. Так 30 книг у нас розійшлося.
З моєї поваги і з любові до чоловіка, я не могла підписані книги залишати у себе. Я мала виконати його волю. І я виконую його волю – вручаю його книги.
Ми прожили з Василем Яковичем …61 рік, мало бути у цьому році. Але не судилося. Ну і це велика і дуже велика для нас дата.
Знаєте, на віку як на довгій ниві. Все буває. І любов. І радість. І розлука. І воно закінчується, життя людське”.
Перед тим, як роздати книги, Тамара Георгіївна доповнила біографію Василія Яковича:
– В ті часи, коли він робив диктором, готував свої передачі. Він багато приділяв уваги зустрічам з видатними людьми. Пропагував поетів, письменників. І не тільки на радіо, а й на телебаченні.
Так він сказав – це моя доля. Я повинен розповідати про Василя Діденка: «Він дуже цікавий поет. Такий ліричний. Він знавець української мови. Він ходячий словарний запас української мови. У нього дуже гарні по ритму вірші. Вони легко запам’ятовуються».
Особисто мене вражає в його поезії описання людського настрою або природи.
От всі прослухали пісню «На долині туман», знаменитий його вірш.
Перша строчка – «На долині туман» – те, що він бачить. А друга строчка діє на тих, хто читає цей вірш: «На долині туман упав».
І що зробив той туман?
«Мак червоний в росі скупав».
Ти явно представляєш, як воно це виглядає…
Про Василя Діденка була передостання книжка Василя Федини.
У нього була персональна передача «Мова рідна, слово рідне». Це було кредо його життя: пропаганда української мови. Хоча йому дуже непросто це давалося. І знімали передачі з етеру його за політичне направлення. І непросто він пережив цей період.
То хотілось би сказати, що свою письменницьку діяльність і пробу письменницького пера він готував завчасно. Це було фундаментом його передач. А потім ці передачі лягли в основу його семи книжок.
Він дуже багато уваги приділяв історії радіо. Ходив в архів. Брав інтерв’ю у людей, що прийшли раніше – у Люсі Морозової, яка була диктором у післявоєнні роки. Вона не родичка Алли Морозової, просто співпало прізвище. Розповідав про друзів-поетів.
Вражає мене одна із передач, яка була і на радіо і на телебаченні – про нашого поета Миколу Лиходіда.
Я для вас вибрала такий невеличкий вірш про Україну.
Любив, люблю, любитиму,
тебе, мій краю вільний,
потоптаний копитами,
гарматами простріляний,
і кулями просвищений,
і бомбами заораний –
але ніким не знищений,
але ніким не скорений…
І я подумала, як же закінчу свою розмову з вами? Даруючи вам книжки, з думкою про Василя Федину прочитаю вірш Василя Симоненка:
…Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
“Він завжди вмів насолоджуватися моментом”
Донька Леся Федина сумовито сказала: “І я спробую. Та це важко. Час минув, та я не оговтаюся досі. Я ніби вважала, що він завжди буде… Та він лишається тут, серед нас. Слухає, що ми тут говоримо.
Я завжди цікавилася тим, як він жив раніше: «Розкажи, яким був твій батько? Як ви жили, коли розбило хату? Де ви жили? Розкажи». Він почав розповідати. Кажу: «Знаєш, я вже забула, повтори мені, будь ласка. Як було, що ти приїхав до Запоріжжя? Знаю, тато, це важко. Та, можливо, хтось ще захоче це прочитати. Можливо, ти напишеш…»
І він потім мені сказав, що так і народилася ідея написати книжку. Щоби не розповідати те, що існує в моменті. А щоб людина взяла і побачила певні періоди його життя, які відтворювали те, що відбувалося в країні і що відбувалося в його родині.
Я розумію, що для багатьох із вас він був професіоналом, колегою, людиною, з якою ви розділяли свої цінності. А для мене він був просто людиною і батьком.
Він був прикладом – як жити. Тому що про те, як він маленьким хлопчиком покинув своє село і поїхав до Києва, у велике місто, зараз би сказали: амбітний крок. Тобто: як наважився? Покинув свою маленьку батьківщину і взятися на таку зміну?
Я й бажаю, щоб молоді люди мали амбіцію. Щоб вони робили те, що їм подобається. Він завжди робив те, що викликало в нього інтерес. І завжди міг насолоджуватися моментом. В нього було улюблене слово-враження. Коли він виходив на Хрещатик, гуляв вулицею, казав: «Прекрасно».
Так-так-так, і таким чином точно. «Прекрасно! Яке сонце! Які тут афіші прекрасні!» Батько був увесь у цьому, в моменті. Він умів насолоджуватися життям, знайти те, що давало йому розвиток. Я вважаю, що у 80 років опанувати Фейсбук – це неймовірно. Казала йому: «Тато, який ти молодець! Ти в нас просунутий користувач інтернету!» А він: «А як інакше?» Тобто він завжди розвивав себе.
Навіть на пенсії вони з мамою ніколи не сиділи вдома. Кажу «Що ви робите?» – «Ми біжимо на зустріч». Ми біжимо, у нас Спілка, ми зустрічаємось, ми їдемо… Ну, коли ще вони були мобільні: «Ми їдемо на Хортицю, ми їдемо там на концерт», – і так було завжди.
Для мене він приклад, як треба жити своє життя, що треба дотримуватися людей, які поділяють твої цінності. Що треба бути принциповим в моментах, які ти вважаєш важливими.
Я росла в радянській школі, в російськомовному оточенні і говорила російською мовою. І я ніколи не чула, щоб він приходив з роботи і говорив російською. Для нього українська мова була скрізь. Дехто вважав його диваком, але він вважав це принциповим. Він ніколи ніколи не зрадив своїх принципів. І я дуже поділяю його погляди і дякую вам, що ви прийшли його вшанувати.
Тамара Георгієвна додає:
– Я хочу сказати про цю книжку. Вона підписана 14 січня. Це він вже хворий і дуже хворий. І кожному, лежачи вже, встав, трошки написав, знову ліг… Ми планували з ним презентувати книжку 14 січня, то можете уявити його настрій… Четвертого лютого наново планували, а помер він 31 січня.
Я хочу сказати, книжка вийшла дуже гарна, вона ще пахне типографською краскою, вона приємна на дотик.
Гарно вирішена, це ми з ним так вирішили зробити тітульний лист. У буремно-синьому небі – знаєте, як у нас буремне зараз небо, – напис жовтим. Кольори українського прапору.
Мені приємно бути у нашому колі, воно як сімейне. Ми так багато одне про одного знаємо. Як у особистому, так і в професійному плані. Це нам допомагає.
І кожного разу, коли він виступав перед вами, бажав здоров’я і перемоги. Це головні його слова. Дай Бог, щоб ми мали це в нашому житті: щоб здоров’я було гарне і перемога”.
“Є такі люди, до яких хочеться дотягнутися”
Далі модерує захід Валентина Манжура:
– Над цією книгою Василь Якович працював важко. Щось не складалося спочатку. Допомагав йому і був літературним редактором Микона Бордюжа. А коли відвезли книгу до друкарні, щось не так набрали, переплутали сторінки. Василь Якович каже: «Валя, стільки помилок, – не знаю, що робити».
Ми ж сіли вдома з донькою, швиденько йому набрали, перевірили, всі помилки повиправляли. Він заспокоївся трошки, каже: «Я хочу встигнути». Він весь час так говорив. І Миколі Бордюжі так говорив: «Колю, ну я ж хочу встигнути».
Він дуже поспішав, щоб її зробити. І Микола був поруч з ним.
Василь Якович і Микола були однодумцями. І Миколі, і Василю Яковичу діставалося однаково за його програми. Ходили, захищали, щоби вийшло. Дуже вони рідні душами були.
Точно так же й дружили: я, Микола і Василь Якович. Ми і Тамара. Ми часто бували в гостях. Весь час поруч були. Я була з Василем Яковичем в останні години. Так доля склалася. Спілкувалися ми, звичайно не багато. Він почувався не дуже добре. Але очі в нього жили. І багато про що говорили. Тому що це людина дуже глибокого змісту. Дуже глибокого серця. До нього ще багатьом рости й рости. Є такі люди, до яких хочеться дотягнутися. Це людина-епоха.
Додам таку промовисту деталь – хто не був з нами, скажу: Василь Якович заповів поховати себе з українським прапором. Тобто це була людина справжньої України. Справжній патріот. На таких людях Україна стояла, на таких вона утримувалась.
Сильно похитнулася, та підійметься. І переможе. Він мріяв по перемогу.
Він багато мені допомагав. Я прийшла на радіо в 20 років. Хоча до того робила на районному радіо. І там, звісно, я була класиком. Тому що там нікого не було більше! Ніхто не працював на радіо. Я писала програми. Придумувала, фантазувала. Слава Богу, мене ніхто не зупиняв. Мені подобалося дуже. А коли я приїхала на обласне радіо… Моєї фантазії на п’ять програм по пів години на місяць було замало. Там окрім фантазій треба було ще щось зробити.
Було важкувато. І Василь Якович та Алла Морозова буквально з перших секунд мене підтримали. І дуже допомагали. Я почала писати виключно українською. І завдяки йому легко перейшла на поезію українську. Бо Василь Якович не лише знав, він і вчив усіх.
Тому це дорога мені людина. Я радію, що змогла віддячити добром. Говорять: роби добро і кидай у воду. Він так і робив. Ніколи не згадував, не пам’ятав. Бо ми заробили те, що віддаємо. А пам’ятати добро повинен не той, хто робить, а той, кому роблять. Так що я дуже щиро вдячна йому за те, що він був у моїй долі.
І Микола Бордюжа теж просив переказати, що ця людина значила дуже багато в його житті. Він казав – певним чином це був мій старший розумний дуже щирий брат, у якого я вчився мудрості і любові”.
Три радіоподвиги Василя Федини
Слово бере журналіст Андрій Огнєв. Він нагадав про День рідної мови – милозвучної, вільної, барвистої, невичерпної, цілющої, колискової:
– Василь Якович особливо дотичний до цього свята, до цієї події, до цього символу. Це його все життя.
Скажу, що книга «Радіо – моя доля» поліграфічно ошатно оформлена. І стосовно змісту – лірично бринить, на мій погляд, лебедина пісня вірного сина українського народу.
Книга – щедра авторська данина.
Василь Якович ніколи не думав про власну славу. Але слава дійсно знайшла свого героя. І диктор, і журналіст, і письменник, і громадський діяч, і співтворець Нової Незалежної України… Має такі поважні звання: відмінник радіо і телебачення СРСР, Заслужений працівник культури України, Почесний журналіст України.
Він кремезна постать звитяжної радіодоби. Високопатріотична і, зрештою, істинно щаслива людина. На сторінці 10-тій цієї книги автор пише: «Людина щаслива лише тоді, коли вона робить своє Богом послане їй діло». Відтак улюблене діло Василя, як мені видається, міцно сплетене з трьох своєрідних радіоподвигів.
Перший – це незрадлива вірність обраній посаді.
Ми, журналісти, в кадровому плані непосидючі, ви знаєте. Хто п’ять, хто сім, хто десять років. Валя от – 21, в моєму випадку – 7,5 років на обласному радіо. А от Василь Федина – найтривалиший довгожитель Запорізького обласного радіомовлення.
Більше 40-ка років беззмінної дикторської праці. При досить скромній заробітній платі. Робота диктора слугувала йому омріяним засобом мистецького самовираження. Він не даремно закінчив культосвітній технікум із відзнанкою. Бо радіоефір – це своєрідна сцена.
Наступний пункт – література, письменництво. Це ж треба настільки глибоко поважати свій трудовий колектив, щоб як ніхто до нього, ані після нього, ні при ньому – оспівати його непересічною історією карбованим книжним форматом. І це – навіть у рукописній присвяті автора, адресованій мені та іншим колегам.
Такого щастя більше вже не буде. А в нашому житті воно було.
Подібного аналогу створення окремих книг про історичну епоху, життя якоїсь іншої редакції, газети, телебачення, радіо мені здається, не існує жодного.
Третій подвиг Федини – суспільно-громадський. Перо і мікрофон стали його дієвою зброєю у боротьби за захист та піднесення на державний рівень національної духовності. Він започаткував програмний радіомарафон «Мова рідна, слово рідне» – зовсім не спонтанно, зовсім не випадково.
Звернімо увагу на один такий факт: свій переїзд до Запоріжжя в далекому 1961 році і рекордно довготривалу роботу тут на посаді диктора обласного радіомовлення Василь Якович вважав знаковою закономірністю. У книзі «Моя доля» він наголошував: «Рідна мова – це біль, біль усього свідомого життя. Через це мав складнощі на роботі».
Щодо складнощів – сказано делікатно. Справа в тому, що як Прометей, котрого круки клювали до кровотечі, активний просвітянин Федина мудро та непохитно змагався у виснажливій боротьбі за материнську мову. І сьогодні ми можемо твердо констатувати, що разом із сотнями однодумців він успішно досяг чинної мети поширення та закріплення існування української мови у зросійщеному свого часу обласному центрі.
Років 35-40 тому обласний центр Запоріжжя спілкувався майже 100-відсотково російським нареччям. Тоді як наразі зміцнився рідною українською мовою. Зміцнюється почуття національної гідності в нашому краї, почуття єдності. На тлі жорстокої війни з російськими зайдами ці державні позитиви надважливі.
Висновок очевидний. Василь Якович зробив помітний внесок у розвиток регіональної та вітчизняної культури нашого народу. Він щасливий переможець. Честь і хвала йому, світла пам’ять.
І, як бажають герої поетичних сторінок цієї книжечки, його лебединої книги «Радіо – моя доля» Анатолій Ланчик і Микола Бордюжа: «Хай ним пишається наш край».
Спогади залишаться з нами назавжди
Полян-Пилип ЮРИК нагадав, як прийшов на радіо в 1992-му році:
– З Василем Яковичем ми відразу знайшли спільну мову. Він – за Україну, я – за Україну. Близькими стали дуже. І потім через два роки я йому сказав, що я газетяк… На радіо працюю, бо не було де.
І тут Василь Якович підходить якось: знаєш, каже, у газету «Запорозька Січ» треба кореспондента. Треба таку людину, яка б вела національні питання. Я, каже тебе порекомендував… Так що, каже, їдь до Сушка, домовляйтесь. Каже, мені важко з тобою розставатися. Тому що ми один до одного звикли. Один одного підтримували.
І я пішов в газету, звичайно. Головне що він зрозумів, що моє покликання таке.
І тут коментує Людмила Долженко: “І в нас забрали чоловічий голос, а ми й не знали, хто заманив…”
Всі посміялися, а пан Пилип продовжив розповідати:
– В газеті я підняв тему національного відродження. Завів сторінку «Слово», про мову. Років 12, мабуть, або й 13 ця сторінка існувала. Коли звідти пішов, сторінка ще була. Мені допомагали її вести Ганна Чуприна і Микола Білотопитов, коли працював там. І Василь Якович теж туди дописував. І не пам’ятаю вже, якого року ця сторінка посіла третє місце в Україні. Саме на цій, на мовній темі.
На «Письменницькому порталі» можна прочитати про Василя Яковича. І про Діденка Василя. Я щасливий, що така людина була. Була в мене близько. Жаль, що пішла в засвіти.
– Немає вже того радіо, на жаль, бо так звані реформатори зруйнували все «під корінь», – з сумом констатувала втрату Людмила Долженко. – Але я вірю, що прийде час – і все зміниться на ліпше, і українське слово лунатиме в ефірі всієї нашої області. Головне, що у нашій пам’яті залишаються щемливі спогади про те справжнє людяне радіо, і про тих особистостей, які творили його історію. І ці спогади залишаться з нами назавжди. А зберегти їх допоможе і остання книга нашого шанованого колеги Василя Яковича Федини «Радіо – моя доля».
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Дар’ї ЗИРЯНОВОЇ
