У 2017 році Міжнародна рада музеїв (ІСОМ) запропонувала до відзначення Дня музеїв тему «Музеї і суперечлива історія: розповідаючи про замовчуване» (Museums and contested histories: Saying the unspeakable in museums)». Тож слова Ліни Костенко – “Не забувайте незабутнє” – не випадково стали назвою виставки, яка відкривалася 18 травня того року в Запорізькому художньому музеї, до Міжнародного дня музеїв.
Не маючи наразі можливості безпосередньо торкнутися історії, знову бачити твори, які вразили запорізьку спільноту, згодом стали експонатами виставки в Київському «Арсеналі» та ілюстраціями каталогу, згадаймо, як це було. Базою для вивчення – і не вперше, і не тільки цієї теми, стали спогади [з інтерв’ю 2008 року] та записи Григорія Олександровича Соколенка, завдяки якому й отримало Запоріжжя цей неймовірний спадок: колекцію творів майстрів школи Михайла Бойчука.
Виставка була створена до скорботної дати – річниці загибелі у 1937-1938 роках Михайла Бойчука, його дружини та учнів.
“Добре стояти біля джерела. Можна наступити ногою, і річки не буде”, – прочитала я у книзі історика, лауреата Шевченківської премії Сергія Білоконя [1948-2023] «Бойчук та його школа». І правда, припинити річку творчості можна в будь–який час. Головне, знати, де поставити чобіт.
Таким «чоботом» для бойчукистів стало звинувачення у «шпигунстві» й «контрреволюційній організації». У 1937 році в Києві, у Державному українському музеї (зараз НХМУ) було створено Спеціальний секретний фонд, куди з музеїв Харкова, Одеси, Києва, Полтави та спецфондів Української художньої виставки завозились твори «ворогів народу», «формалістів», «націоналістів» — тих, хто, на думку партійних ідеологів, «спотворював дійсність» і являв загрозу «новому суспільству». Постраждали майже всі бойчукісти: за книгою Ярослава Кравченка – 37 імен. Хтось виїхав з України і тим врятувався (як Оксана Павленко, Антоніна Іванова, Сергій Колос), а ті, хто лишився, втрачали роботу, потерпали від несправедливої гонитви та довгі роки були замовчувані в історії українського мистецтва.
За що ж ненависть така?
…Підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка на чолі з Михайлом Грушевським, (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького Михайло Бойчук навчався у Віденській академії мистецтв, потім – у Краківській.
Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років – до Парижа, де став одним із засновників української громади. Об’єднує навколо себе художників, знайшовши нове прочитання старовинного візантійського мистецтва.
У квітні 1910 року на виставці в Салоні Незалежних, де експонувались твори понад двох тисяч митців, з’явилось 18 колективних робіт під загальною назвою Renovation Byzantine (Відродження візантійського мистецтва), авторами яких були Михайло Бойчук, Микола Касперович та Софія Сегно… Гійом Аполінер схвально оцінив неовізантійські пошуки бойчукістів.
Але новаторську працю майстерні Бойчука перервала перша світова війна, своїх коректив додала революція. 18 грудня 1917 року в Києві було засновано Українську академію мистецтва, до викладання запрошені Михайло Бойчук, Василь Кричевський, Федір Кричевський, Михайло Жук, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут.
Ця був час великих мрій. Оксана Павленко зберегла конспекти лекцій, Михайла Бойчука, записані Іваном Липківським: “Ми будемо будувати великі міста, ми будемо розмальовувати великі будівлі, ми будемо творити нове мистецтво…”
…Трохи більше як за десять років бойчукісти віконали біля двадцяти монументальних обєктів, – писав історик Сергій Білокінь [мала радість з ним спілкуватися особисто, бачилися на виставках родини Катерини та Володимира Немирів, отримувала й його настанови до своєї пошукавої роботи, – авт.]
Роботи бойчукістів – це розпис Луцьких касарень, оформлення зїзду волвиконкомів у оперному театрі та Дитячого містечка імені Леніна – у Києві, розписи Селянського санаторію імені ВУЦВК у Хаджибеївському лимані та Палацу студентів в Одесі, розписи Соціального музею та Червонозаводського театру у Харкові…
Про перший у Країні Рад селянський санаторій згадував бойчукіст Григорій Довженко: селяни ходили зачудовані, говорили гарно, як у церкві. Але ж від цієї масштабної роботи лишились тільки чорно-білі світлини. Спочатку були ліквідовані розписи, руйнування будови закінчила війна. Навіть номер журналу «Образотворче мистецтво» за 1929 рік, присвячений Селянському санаторію, знищений повністю!
Розпис Харківського театру став, за висловом Сергія Білоконя, «найбільш глористичною» роботою бойчукістів. Вимушений шукати компромісу, Михайло Бойчук виконав фреску «Свято врожаю в колгоспі», оспівуючи сільське життя (тільки-но скінчився голод, ціною якого почалась індустріалізація). Василь Седляр зробив фреску саме на тему індустріалізації – свято праці на тлі нашого Дніпрогесу (обидві фрески розміром приблизно 40 квадратних метрів). Іван Падалка та Оксана Павленко виконували фрески вполовону менші, по 20 квадратних метрів – «Відпочинок» та «Фізкультура і спорт».
“Ми в майстерні у Бойчука вчилися писати яєчною темперою саме з прицілом на фреску. І я мріяла тільки про одне: щоб колись написати фреску! – розповідала мистецтвознавцю Леоніду Череватенку у 1980-ті Оксана Павленко. – Знаєте, як Микеланджело називав фреску? «Найпрекраснішим і наймужнішим способом живопису»!.. Я заготовила ескізи,.. і поступово, їздячи з Москви, …закінчила свою роботу. Але ж для себе зробила один фрагмент окремо – на згадку. Листопад був чи грудень: дуже зимно і вогко. І мне сфотографували біля йього фрагменту. Оце і все, що лишилося від моєї роботи… Мені вже кілька людей казали, що є у Києві наші харківські розписи на фотознімках. Не побоявся, виходить, хтось їх сфотографував. От би подивитись – бодай одним оком. …Я напевне знаю, що їх понищили. Навіть знаю, як”.
1944 року Оксані Павленко «один товариш», «большой поклонник» її таланту розповів, що фреска за наказом згори «як політично хибна» не могла існувати. І він запропонував її зачистити карборундом. Що й було зроблено: Оксана Павленко відчула, “що …загородили в серце ножа і там крутонули”.
Робота в Харкові стала останньою. 30 вересня 1936 року заарештували Івана Падалку, трохи згодом взяли Седляра та Бойчука. Розстріляли в Києві 13 липня 1937-го. Через декілька місяців стратили і Софію Налепінську-Бойчук…
Як писала у 1982 році художниця Алла Гербурт: влада “мистецькі поняття… легко переклала на мову юриспруденції: М.Бойчук не малює в стилі соціялістичного реалізму, що його предписує партія художникам, – значить, він іде проти неї…”
Але ж зараз у Запоріжжі вперше експонується унікальна колекція робіт Оксани Павленко. Дуже допоміг у формуванні виставки «Не забувайте незабутнє» каталог виставки у НХМУ «Спецфонд», переданий до Запоріжжя онукою одного з бойчукістів, Оленою Довженко. Знайомство з нею і спільна робота заповнює подіями недавнє минуле, не дає призабутим іменам йти у небуття.
Таким стало для мене стало ім’я діда Олени – Григорія Овксентійовича Довженка. Хоча виросла я у місті Нова Каховка, де десятки будинків оздоблені за його малюнками, а почула вперше про нього вже у Запоріжжі, в розмові із першим директором нашого музею Григорієм Олександровичем Соколенко. Він у 1950-ті роки студентом приїздив на будівництво Каховської ГЕС на практику. Саме в той час, завдяки двом Довженкам (письменнику і художнику), набуло нове місто українського колориту – із орнаментом на даху Палацу культури та «кам’яними вишиванками» на будинках, як їх тепер називають у Новій Каховці. І першою побаченою мною малярською роботою художника Григорія Довженка була його картина на виставці «Спецфонд» – з тих, що перебували під арештом із 1937 року.
Григорій Овксентійович Довженко не тільки зберігав фотографії страчених робіт бойчукістів (нині колекція копій зберігається в родині Соколенків), але й намагався показати продовження бойчуківської традиції на виставці монументального мистецтва у Києві, в 1969 році. Михайла Бойчука реабілітували через 20 років після загибелі. А мистецтво було реабілітоване ще через два десятиліття, зусиллями музейників та вцілілих творчих побратимів.
У 1970-ті роки, за рекомендацією Григорія Довженка, у Москву до Оксани Павленко поїхав Григорій Соколенко: до ночі проговорили запорізький гість та москвичка мимоволі… Тоді вже пройшли перші після довгого забуття виставки, роботи художниці почали закуповувати музеї. Тоді у нашому музеї з’явились ескізи, зроблені Оксаною Павленко для Червонозаводського театру Харкова, роботи художниці бойчуківських часів та декілька копій із малюнків, за якими виконували фрески її товариші.
Про виставку «Спецфонд» у Національному художньому музеї України в 2015 році письменник Юрій Макаров написав у своїй колонці для «Українського тижня»: “Це ми? Це в нас? І ми цього не знали?” Подію не меншого рівня маємо зараз у Запоріжжі. Завдяки самовідданій роботі Григорія Соколенка, Алевтини Медведєвої, Алли Параконьєвої, Юлії Мартиненко та інших музейників збережено безцінний спадок бойчукістів і Запорізький художній музей наполягає: “Не забувайте незабутнє”.
Українське мистецтво початку ХХ століття дало світу твори величезної художньої вартості. Але значна частина цієї спадщини до нас не дійшла і ми змушені відновлювати контури мистецьких явищ за їхніми рештками, наче йдеться про часи сивої давнини…
Інеса АТАМАНЧУК, фоторепродукції каталогу виставки – авторки
