Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім В.Г. Магара розпочав 95-ий театральний сезон з цікавої прем′єри — вистави «Людожерчик»,створеної за мотивами п′єси Сюзанн Лебо (Франція).
Театр назвав свою роботу сучасною казкою-притчею для дорослих і розмістив у рекламній листівці «Слово від автора»: «…Я дозволила смерті проявити себе, у всіх кольорах веселки. Втеча до лісу, перемир′я з собою і світом… Бо якщо «Людожерчик» — це сучасна казка, то свої метафори вона черпає зі світу. Людожер, у свої шість років, його надзвичайною силою та спадковістю,примиряє нас з нашими найгіршими сторонами».
Отаке відверте твердження відразу вражає розум, бере за душу, чіпляє за серце. Невже йдеться про справжнього людожера? Чи не чергове «Вікно Овертона» збирається відкрити нам театр?
Щоб отримати відповіді на усі питання, треба подивитися виставу, треба приготуватися витримати майже нестерпну інтелектуально-емоційну напругу, зануритися із головою, мов у загустілу кров, у криваво-червоне оформлення, давати очам відпочинок, роздивляючись блакитне коло на екрані.
А потім танути у метафоричній значущості побаченого, почутого, відчутого.
Якщо розпочати розповідь про виставу, у майбутніх глядачів буде відібрано найголовніше – своє власне сприйняття того, що відбувається на сцені. Нехай воно буде незвичним, нехай шокуючим, нехай навіть перетвориться на відверте неприйняття, – театр готовий і до цього. Він запропонував нам психологічну драму, дуже складну річ, у якій йдеться про трагедію жінки і травмованої дитини. Тому однозначних відповідей і простих рішень очікувати не варто.
Постановку вистави здійснила режисерка Тетяна Лещова, вона також є авторкою сценографії та костюмів. Разом із нею працювали художник — постановник Наталія Мацук і композитор-аранжувальник В′ячеслав Тодика.
Вважаю,що власні думки стосовно вистави обов′язково повинен висловити саме режисер. І я відразу ж запитала Тетяну, чому вона обрала саме цю п′єсу.
— П′єсу шукала спеціально, це не випадковий вибір, бо прагнула знайти оригінальну казку-притчу для дорослих. Нарешті на теренах Інтернету знайшла «Людожерчика». Створила її Сюзанн Лебо, вона канадка, але живе у Франції. Вона має свій театр. Репертуар того театру розрахований на молодіжну аудиторію, грають вистави молоді актори.
Чотири місяці її творча група провела у школі, працювала із дітьми. Школярам було надано завдання розповісти про хороші і страшні історії зі свого життя. З′ясувалося, що хороших історій було дуже мало, а от страшні йшли одна за одною.
Ті дослідження було покладено в основу сюжету п′єси, казки-притчі про дорослу травмовану жінку, що живе у лісовій хащі і сама виховує «нетаку» дитину.
– Тобто людожера?
– Я вже казала, що авторка з Канади, а там аж до 1933 року дійсно існували людожери. Тому могли виникнути якісь асоціації.
– Хто переклав п′єсу?
– Я сама зробила переклад, бо колись вивчала у школі французьку мову.
– Будь ласка, кілька слів про акторів, які грають у виставі.
– Це Наталія Зубик і Костянтин Шадрін. Вважаю, вони вже готові до таких ролей. Ми повернулися до психологічного театру, у якому тримають паузу, дивляться одне одному у вічі. Спочатку актори були у шоці, але потім почали власні дослідження стосовно своїх ролей – двох непростих доль хлопчика та його мами. Важко сказати, чи здорові ті герої.
– Фантазії глядачів стосовно сценографії або героїв припускаються?
– Звичайно, хоча в мене є своє бачення,бо ідея декорацій моя. Лісова хаща,глухий кут, без початку й кінця, глибокий колодязь. І десь там – клаптик чистого неба. Мабуть,то вихід. Це асоціюється із потягом хлопчика до життя, до свободи. І суспільство повинно його прийняти. Але фінал в нас відкритий. Можливо, хтось і загине.
Казка завжди напівправда, і наша казка не виняток. Дивіться,чи суспільство добре розуміє дітей — інвалідів? Інколи так зване інклюзивне навчання виявляється фікцією, і дитину легше викинути зі школи, ніж допомогти їй адаптуватися до життя у нашому такому непростому світі.
От вам приклад появи «людожорчиків». А хіба не людожерство,коли мати до нестями «залюблює» дитину? І таких прикладів нашого із вами «людожерства» можна навести багато…
Мені хотілося б продовжити нашу бесіду, згадати про вовкулаків з народних легенд, про Жеводанського звіра з французького фольклору, про образ лісу у казках і у творі Данте Аліг′єрі. Коротше, трохи побряжчати інтелектом перед обізнаною людиною. Та режисерка дуже стомилася після перегляду вистави, їй постійно телефонували, на неї чекали колеги, актори, працівники театру, і наше спілкування довелося припинити.
Але я завершу свою розповідь заключним «Словом від режисера», теж розміщеним у рекламній листівці: «Про що ця вистава? — найпопулярніше питання. Ця вистава про самотності, про невміння жити теплими, людськими взаємовідносинами. Про наші дорослі і дитячі травми. Про те, що дрімає в кожному з нас. Темний бік, несвідоме, непідконтрольне. Чи є у нас шанс на зцілення? Ця вистава на межі нестерпності, але не додивитись її неможливо».
То ж підемо і додивимось?
Галина СОЛОВЙОВА, фото Євгена СВЄТЛОВА zprz.city
