Виставка «Автограф емальєра» у Запорізькому художньому музеї спонукала підняти архіви і згадати про участь Степана Марчука, представника рідкісної мистецької професії, у проєкті «Світ левкасу та емалі». Це пов’язує три точки на мапі України – Запоріжжя, Вижницю та Чернівці – біографічними для нашого митця. А світ левкасу та емалі, до якого причетний Степан Марчук, поширюється до Ватікану, Лувру та інших видатних музеїв світу.
– До батьківщині козацтва в наших місцях ставлення дуже шанобливе, – розповідав мені запорізький художник Степан Петрович Марчук. – Я приїхав до Запоріжжя на початку 70-х …А років п’ятнадцять потому привіз сюди свого вчителя, Степана Васильовича Сахра, людини, завдяки якій я став художником, – і показав йому Дніпро, Хортицю, козацькі місця. – Малювати я почав рано. А зі Степаном Васильовичем, першим моїм учителем, я познайомився п’ятикласником.
Степан Васильович викладав у Вижницькому училищі. Був різьбяр по дереву, закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва.
Викладав у Вижниці, а жив у Рудниках, моєму рідному селі, приходив до нас додому і давав мені завдання. Я малював горщики, кульки, кубики, вулики у дворі – все, що мені задавав Степан Васильович.
У селі не було художньої школи.
Після семи класів учитель привіз мене у Вижницю, щоб я закінчив підготовчі курси і склав іспити – він хотів перевірити мене, адже мені треба було вчитися в школі ще рік. Малюнок, живопис і композицію я здав на відмінно – і повернувся до школи.
Ну а після восьмого класу я поступив до Вижницького училища. І хоча їхав вчитися на факультет, на який мене готував мій учитель – на факультет обробки дерева. А потягнуло мене зовсім з інший бік, на факультет художнього конструювання. Тоді тільки увійшло в побут слово «дизайнер» – фактично це була наша спеціальність. І викладач був у нас сучасний, з Мухінки. Чого ми там тільки не конструювали! Самі вигадували завдання, самі виконували. Самоскиди, машини легкові – в макетах. І до кінця першого курсу наздогнали четвертокурсників по складності проектів.
Жив я на квартирі у Степана Васильовича. Потім, коли з армії повернувся Василь Зінкевич – ми оселилися разом. Це зараз він співак, Народний артист України, а тоді ми були однокурсниками – разом вчилися, разом диплом захищали. Коли Василь організував танцювальний гурток при Вижницькому будинку культури – а він був і хореограф, і балетмейстер, і костюми для колективу придумував – ми їх шили тут же, в училищі. І набивали йому вишивку за трафаретом на костюми – ми ж дизайнери!
А з Степаном Васильовичем, учителем моїм, я до кінця його життя дружив. Коли приїжджав в Рудники до батьків – у той же день, коли приїжджав, ми повинні були зустрітися. По любому, за будь-якої погоди. Не було такого дня, щоб ми не зустрілися. Я залишав дома речі і йшов до нього в гості. А якщо він знав, що я буду в якийсь день, сідав на велосипед і їхав до нас.
Одної зустрічі мій учитель сказав мрійливо: як я хочу Запоріжжя побачити, і Хортицю…
Справа в тому, що Західна Україна живе козаками, козацтвом. А Запоріжжя – колиска козацтва.
Я запам’ятав, і приїхав додому, і привіз два квитки до Запоріжжя: для мене і для Степана Васильовича. Одного разу прийшов до нього і поклав два квитки на стіл: летимо до Запоріжжя разом!
Це було наприкінці 80-х…
Ми пройшли з ним Хортицю вздовж і поперек, екскурсоводом у нас був історик Анатолій Ширяєв. У найкрасивіших місцях побували – у Змієвій печері, на Чорній скелі. Дід аж плакав від завдоволення. Я подарував йому книгу Боплана про Україну.
Мій учитель – різьбяр по дереву в класичній гуцульської манері. У 2002 році майстер народного мистецтва Степан Васильович Сахро отримав премію імені Марка Черемшини – за відродження техніки покутської різьблення і за свою педагогічну діяльність.
Кілька років тому Степана Васильовича не стало, дочка його емігрувала до Італії і збирає матеріали для книги про батька.
А я став емальєром. Сім’я моя далека від мистецтва. Як жартував брат, нас дві сестри, два брати, один з них – художник.
***
Емальєри – професія зараз рідкісна.
Емалювання – це міцне зчеплення двох дуже різних матеріалів – металу і скла, дає одне найміцніші художні вироби, якї робляться на століття.
Вироби емальєрів Київської Русі досі викликають захоплення всіх, кому доводиться бачити їх, так само, як тисячоліття тому вони чарівали своїх сучасників.
Інгредієнти класичної емалі – мідна пластина, золото і срібло, а також скляна маса різних відтінків. Емаль надзвичайно примхлива відносно температури, і від перегріву на кілька градусів легко змінює задуманий майстром колір, тому робота вимагає величезного досвіду і вірного ока. Недарма в Західній Європі термін учнівства у емальєрів був найтривалішим в порівнянні з іншими ремеслами: учень повинен був вчитися десять років для того, щоб стати підмайстром.
– Коли у Запоріжжі була перша програма «Честь маю запросити», – розповілав мені Степан Марчук, – я робив виставку своїх робіт. Був запрошений з Черновиць мистецтвознавець Леонід Ліберман – так ми познайомилися і він вперше побачив мої роботи. Леонід Ліберман був доктор біологічних наук. Його роботи літали в космос. Але з часом захопився колекціонуванням, став розбиратися в живописі, отримав визнання як знавець мистецтва.
Пізніше він мені розповідав: якось Сергій Параджанов (з яким Ліберман був знайомий багато років) поклав руку на картину з його колекції і сказав: “Зніми її – і ми поміняємо її на картину з моєї колекції”. – “Параджанову подобається – значить, щось в цій справі я розумію”, – вирішив тоді Ліберман.
Він і запросив Степана Марчука до участі в своєму проєкті. Леонід Ліберман багато років поспіль збирав митців на грандіозну виставку «Світ левкасу та емалі» у Львов, що мала за мету привернути увагу до техніки живопису по левкасу на дошках. Левкас використовували для грунтовки дерева в середньовічній живопису, в основному іконопису, а Ліберман задумав показати її сучасні можливості.
Проект «Світ левкасу та емалі» об’єднав 106 майстрів, були виставлені 424 роботи художників з України, США, Литви та Придністров’я.
Комплекти тритомного каталогу виставки, випущеного накладом всього 500 примірників, були подаровані в найбільші бібліотеки і музеї світу, серед яких Ермітаж, Третьяковська галерея, Прадо, Метрополітен, Лувр, галерея Уффіці, музеї Стокгольма, Амстердама, Лондона. Звідусіль прийшли похвальні відгуки.
Примірник каталогу був відправлений папі римському, в музей Ватикану. А його творець – Леонід Ліберман – був нагороджений премією Міжнародної академії мистецтв у Римі.
Кожному художнику – учаснику виставки – видано сертифікат, підписаний президентом Академії мистецтв України Андрієм Чебикіним.
Сертифікат за номером 58 отримав запорізький художник-емальєр Степан Марчук.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
