Спілкуючись із запорізькими художниками – професіоналами та аматорами – Олексієм Федоровичем Матюшенком, Василем Кириловичем Дяченком, Іваном Васильовичем Конопкіним – я розуміла, яким дивом люди, які вціліли Другій світовій війні, вважають те, що вони вижили.
Розповіді Олексія Матюшенка були опубліковані в газеті «МИГ» під заголовком «Я расскажу вам правду о войне». Художник спочатку був збентежений назвою, а потім пояснив – не вся це правда. І засів за рукописи. Які я маю тепер, як свідчення пережитої війни.
Не пафосної. Не парадної. А – жорстокої, голодної, несправедливої, яка насправді виявилася битвою двох тиранів. Один з яких вижив і тепер, довго провіщаючи світу: “Можем повторить!” – повторив, напавши на на Чечню, на Україну, зробивши слухняними Білорусь, Казахстан, лякаючи країни Балтії та Скандинавії…
Правда війни звучала з вуст моїх співрозмовників на початку 2000-х. Олексій Федорович – 1924 року народження, Іван Васильович – 1919-го, наймолодший – Василь Кирилович – 1927-го.
Їхні розповіді співпадали у фактах [мали різні професії, ніколи не бачилися, кожний прожив своє трудове життя, навіть були не незнайомі один з одним]. І співпали у неочікуваному для рідних ставленні до пережитого на війні.
“Він ніколи не був таким сміливим, ми такого від нього не чули”, – сказала донька Василя Дяченка…
Щодо Матюшенка, він мав повне порозуміння в баченні історії з дружиною, яка деякий час була парторгом СШ №28 [та й Олексій Федорович також був головою партійної організації запорізького осередку Спілки художників]. Прочитавши книжку «Сталін» Радзинського, яку я принесла на її прохання, Галина Петрівна Матюшенко зітхнула: “Все правда”, – і розповіла, як одразу по смерті радянського вождя, у 1950-ті, була на екскурсії в пафосному його маєтку-резиденції, так званій «Ближней даче».
У втраченому по смерті Олексія Матюшенка альбомі довкола фото Сталіна в труні Матюшенко написав запитання: “Что же ты наделал???”
Їхня сміливість, недовга, бо всі мої співбесідники пішли з життя у 2012-2018 роках, найдовше, майже сто років прожив Конопкін, з яким я сперечалася через його російське ставлення до України, були сміливими, мабуть, бо побачили, що тінь Сталіна блякне.
Хто ж з них міг подумати, що ця кривава тінь підійметься над нашою країною знов? Що так легко формується в людях ненависть до сусіда, і нащадки однополчан, які воювали поруч з ними, прийдуть вбивати їхніх онуків, правнуків до нас, в Україну?
Думаю, такого вони не передбачували у своїх роздумах про пережите.
Передбачив у 2018-му незнайомий водій, років за 70, військовий пенсіонер, який пам’ятав, як його товариші по службі, їдучи з України в 1990-ті, крізь зуби казали: “Ми ще повернемося”…
Виганяти ворога, що прийшов з росії, осяяний сталінськими ідеями про «один народ», хіба що неслухняний, триматися, оборонятися, гинути – доводиться нині нащадкам… переможців у Другій Світовій війні родом із України.
Інеса АТАМАНЧУК, фото та скани авторки
На фото: ветерани Другої Світової війни, члени Запорізького відділення НСХУ Іван Василенко, Олексій Матюшенко, Анатолій Фомін, Микола Кармазь
