Реакція на стрес, власні помилки і те, що може допомогти, – так розпочала свій пост психологиня Світлана Ройз, прокоментувавши жахливим фото події на Київщині декілька днів тому: “Дякую всім. У нас все добре. Всі цілі. Кішка з нами. Влучання через вулицю-дві від нас. Там жах. Вулиці немає… В нашому будинку порівняно із сусідами мінімальні ушкодження. Все ремонтується. Зараз займаємося будинком. Допомога нам не потрібна…”
…коли залунала тривога, я піймала себе на думці: «Боже, нехай просто це припиниться. Як завгодно. Нехай просто припиниться цей жах». І одразу собі сказала: стоп! Саме на це все й розраховано. Що ми будемо настільки виснажені, що згодні на все. Що будемо впевнені, що ми більше не витримаємо і не зможемо чинити опір. Ти просто виснажена і ще не опрацювала те, що пережила. Ти впораєшся”.
Пані Світлана вирішила розповісти про власний досвід переживання стресу, щоб було більш зрозуміло, що може відбуватись з нами та близькими. І в чому ми маємо бути уважними.
Важливо пам’ятати, що реакції у всіх різні – немає шаблонів. І реакції та стани динамічні.
Наведемо її розповідь: “Зазвичай в екстремальних ситуаціях я мобілізуюсь. І я кажу, що мені не страшно – в цей раз було не просто страшно, жахливо. І я самій собі казала – це нормально. І дітям казала – нормально в цьому жаху боятись.
Пояснювала дітям і сусідам, що були на зв’зку, що тремтіння – це нормально. Так реагує тіло. Блювотіння, розлад шлунку, заїкання – нормальна реакція на стрес.
Для мене було дивно, з одного боку, як швидко працює мозок, але із всієї величезної кількості практик, що у мене є в запасі – я пропонувала єдине (і те, що насправді працювало) – пити воду маленькими ковтками. Дихати разом зі мною. Торкатись тіла, щоб не втрачати з ним контакт”.
Реакція на стрес дуже різна:
Одна дитина почервоніла, почала багато говорити, одразу описувала всі свої відчуття та всі події, – вона відреаговувала. З нею ми відпрацювали один з протоколів EMDR.
У другої дитини була інша реакція – блідність, мовчазність, зцепеніння. І мені важливо було підтримувати контакт та пропонувати дії. Хоч син та донька й самі – просили мене пити воду, зупиняли, коли я намагалась шукати кішку. Бо ще було небезпечно.
Донька казала – я так хочу лаятись. Ми з сином «дали дозвіл» – та лайся на здоров’я. …Але в листуванні з кимось з наших близьких, коли вона сказала ці слова – їй відповіли: ти маєш бути вищою за це, не уподобоятись ворогам. Я сказала: можеш і цю людину послати. Тепер це буде нашим мемом.
В реакції на стрес – не можна соромити, виховувати!
Дійсним відчуттям підтримки було те, що ми були в контакті із друзями та сусідами. Списувались. Це дійсно стабілізує. Потім, коли я аналізувала – відмітила – як важливо тримати контакт з кимось зовні. Хто поруч, але не з тобою в будинку.
…Потрібно відпрацювати дії. Ми маємо тримати всередині можливі алгоритми дій.
Після відбою тривоги ми були настільки виснажені, що всі одразу заснули. Син пропонував побігти допомагати сусідам. Але в чаті написали, що там багато спеціалістів ДСНС. І ми, насправді, не могли.
В сам момент нам допомагали:
Дихання. Вода. Контакт із тілом. Контакт із іншими. Нормалізація та пояснення стану.
Моєю помилкою було те, що я не написала одразу – що з нами все добре. Будинок начебто загально цілий.
Бо мені почали дзвонити ті, хто прочитав новини. Із турботи. І це було важливим і цінним. Але я так і не змогла поспати.
Відмітила собі – намагатись подбати про себе і дати інформацію іншим.
Поки діти спали, оглянула будинок. Зрозуміла, де найкритичніше. Що потрібно зробити негайно, бо це пов’язано з безпекою. Одразу мені дивом допомогли відшукати майстрів.
Відмітила – виписати собі контакти тих, до кого можна звернутись швидко за допомогою.
Коли діти прокинулись, син допомагав майстрам. І ми пішли до друзів доньки, що живуть на вулиці, що постраждала. Віднести іграшки-обіймики і допомогти. Я не знаю, чи це було помилкою. Йти з дітьми цією вулицею. Потім донька казала: «Я боюсь це пам’ятати. І не хочу забувати». Напевно, все ж таки це було моєю помилкою – не відновившись йти в місце болю.
Але – те, що нам з дітьми допомогло – коли ми самі пропонували допомогу. У нас на вулиці багато літніх людей. Бути дієвими – відчувати, що можеш діяти – виводить зі стану безпомічності.
Коли ремонтникам вдалось розблокувати гараж, дивом машина була не ушкоджена, ми вирішили поїздити. Ось ця можливість переміщення в просторі, можливість бачити людей, що виглядають «неушкодженими» — бо у нас в селі ми всі були в цей день «тінями» – теж була рятівним рішенням. Наче вдалось «змінити фокус».
І ось після цього я вимкнулась. Фаза мобілізації змінилась.
Я вже не могла зв’язно говорити, зазвичай я дуже уважна і вдячна за всі коментарі. Дякую всім за турботу. Я не могла нікому відповідати. І, насправді, думки і зараз складно формулюються.
Лише після того, як друзі запропонували привезти їжу, я пригадала, що ще не годувала дитину.
В таких ситуаціях потрібна тепла їжа! Пропонуйте, будь ласка, близьким привезти те, що вони б хотіли з’їсти.
Але будь-даска, пам’ятайте, що іноді є потреба в тому, щоб хтось був поруч. Просто мовчки. А іноді це навпаки – виснажує. Не ображайтесь, якщо вам відмовляють.
У мене пішло відреагування в слабкості і розфокусованості. І в тому, що я боялась відвести погляд від дітей. Контролювала постійно, щоб вони були в полі зору. У однієї дитини в головному болі та дратівливості, у іншої – в сонливості.
Навіть кішка їла замість дві – чотири порції їжі. І не відходила від мене.
У всіх нас дуже загострилась чутливість на всі сенсорні подразники.
Я просила всіх, хто хотів допомогти, не приїжджати. Не телефонувати.
Коли все ж приїхали друзі – привезти смаколиків – я розуміла, що мені складно підтримувати зоровий контакт, що я з кожним словом втрачаю сили
…Коли приїхали родичі, я пояснювала, що кожен звук, доторк, питання, сигнал в телефоні, роблення комусь чаю – підсилює виснаження. Ми не «не раді їх бачити», ми просто не можемо бути в контакті.
І пояснювала дітям, що така чутливість, неможливість зосередитись, дратівливість – це нормально. Важливо дати нервовій системі час.
Сьогодні я пояснювала це сусідам, щоб зняти почуття провини в їх стосунках з близькими.
На цій фазі для нас були допоміжні:
Дія. Допомога іншим. Якщо є сили, робити те, що є «несучою опорою» чи спати.
Відчипитись від себе.
І пам’ятати, що стан динамічний.
Будь ласка, звіряйте стан своїх близьких – він змінюється і потреби теж.
…
Сьогодні говорили з сусідкою про те, як люди зустрічаються. Розповідають один одному про те, що відбулося, і наче починають мірятись болем і руйнуванням.
У кожного з нас він свій і досвід свій. І реакції свої.
І всі важливі.
І дуже важлива щира турбота і питання – як ви, чим допомогти. Навіть, якщо скажеш – дякую, ми в нормі.
А ще – фіксація часу. Сьогодні я розмовляла з дитиною, сказала щось про подію, наче вона була ось-ось. Донька сказала: мама, сьогодні вівторок.
Нам важливо фіксувати, що час пройшов. Досвід вже в минулому. …Донька мені сказала: я зрозуміла, чому ти завжди, навіть коли ми сваримось, прощаєшся і кажеш що любиш. Я теж так робитиму. Бо невідомо, що може бути далі.
Я сьогодні думала, що ми – своїми досвідами, своєю стійкістю – стверджуємо життя. Нехай Життя нас береже. І ми впораємось!
Скорочено, за матеріалами та фото зі сторінки Світлани Ройз
