У концентрованому горі, в якому перебуває нині наша країна, вже не шукаю причин, та – хоча б сенсів. Література воєнних часів, розпочавшись із віршів, народила згодом і прозу, і драматургію. Саме її не вистачало на запорізькій сцені.
Переосмислення, історичні та дотичні, були. А от справді сучасними стали вистава «Кабаре «Асторія» дитячого (!) театру «СВіЯ», яка не припиняє вражати чи не повним співпадінням пафосів гітлеризму та путінізму… і – вистава «Ісіда в Таврії», прем’єра якої відбулась у Запорізькому театрі молоді на початку листопада.
Ще побачивши її вперше, на невеличкій презентації декілька місяців тому, була приголомшена концентрацією досвіду 2022-2023-х років, ніби й набутого, та пережитого, мабуть, лише тілесно. Розчарування у псевдодружбі [військова кар’єра колишніх однокласників зробила з них яничарів, що розпинають нашу країну], паніка, що змінилась на фаталізм, втома, що стала звичкою робити все, що можеш… І відлуння важелезного тягаря трагічних подій, який ніяк не скинути, – є у п’єсі Наталії Ігнатьєвої. Я несу цей тягар, згадуючи свою бабусю, яка стала старенькою вже у свої п’ятдесят. А як же було їй – коли зимою 1943-го фашист, що оселився в їхній хаті, проштрикнув штриком малесеньку донечку – заважала йому, мабуть, своїм криком – та викинув у вікно, на сніг… Історія порятунку моєї тітки, що живе нині в змученому обстрілами Миколаєві, варта поезій, драми… та сліз.
А наші жіночі історії – драми «Ісіда в Таврії» Театру молоді. Кожна та й кожен прочитає своє. Особливо ті наші Ісіди, які чекають повернення з війни своїх Осірісів… І ті, хто вже ніколи не дочекається… І ті, хто намагаються втримати зв’язок із рідними в окупації. І оці бабусі та мами наші, що тримаються за хатини свої, за хвіртки, за городи на потоптаній окупантами рідній землі… Всі історії, сплетені сюжетом драматургині Наталії Ігнатьєвої, баченням головного режисера Геннадія Фортуса, оживають у рухах та озвученних почуттях Олесі Плохоткіної… Актриса – витончена у своїй пластиці та зосереджена в емоціях.
Йдучи на виставу, ми побачили здаля Валерію Лютинську: її неможливо не помітити. У фоє театру обнялись із Любою Фріган. І ось – концентрована жіночність Олесі.
Маю від цих неймовірних актрис відчуття – вічної у своїй красі жінки. Компліментарно скажу, що те саме відчуваю, коли на сцену київського Театру імені Франка виходить Наталія Сумська.
Бути гідною та сильною. Мабуть, це допоможе нам, ісідам України, пережити цю війну.
І театр допоможе.
І поетичне слово.
Бо, коли небо над країною падає, його треба тримати всім, і чоловікам, і жінкам. І на фронті, і в тилу. І на сцені.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
Наступний показ прем’єри сезону «Ісіда в Таврії» – 24 листопада о 16.00.
