Нещодавно у Національному університеті «Запорізька політехніка» відбулася непересічна подія: тут презентували книгу «Ханська Україна», яку написав кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України Владислав Грибовський. У презентації взяли участь відомі історики, краєзнавці, представники корінних народів Криму.
…Вас не заскочила дивна назва цієї праці? От, признаймося: ми досі у переважній більшості думаємо, що період з 1227 по 1480 роки на наших землях – це «монголо-татарское іго». І що кілька століть потому українські території були «диким полем». Куди набігали час від часу ординці, котрим гідну відсіч давали звитяжні козаки.
Радянщина «ніяких татар» не потребувала
Воно й не дивно: дуже живучими виявилися освітні традиції радянщини. Для якої завжди був притаманним принцип: «розділяй та володарюй», а ще «узагальнюй та спрощуй». Тож під ординцями розумілися кримські татари, а під козаками – січовики-запорожці. Ну, і зрозуміло, ні про яку державу Україну періоду пізнього середньовіччя та наступних століть в радянських підручниках не йшлося. Не кажучи вже про Кримське ханство – державу династії Ґераїв, що існувала у 1441—1783 роках. А особливо про те, що українці з киримли далеко не завжди чубилися.
Треба сказати, що тема стосунків українців з найближчими південними сусідами – кримськими татарами піднімалася науковцями і в радянські часи. Проте не отримала належного розвитку через партійний диктат. Про це на презентації згадував доктор історичних наук, професор Георгій Шаповалов. Він розповів, як у 1976 році під час роботи над запорізьким томом «Історії міст і сіл Української РСР» запропонував внести до нього відомості про величезне татарське місто, затоплене водами Каховського водосховища. І наштовхнувся на категоричне: «А зачем нам татары? Не нужны нам никакие татары!»
Пізніше, в часи незалежної України, кримська тема була, як-то кажуть, некон’юнктурною. А присвячені їй цікаві й ґрунтовні роботи ніхто не просував. Бо російська пропаганда з відповідними наративами «братських народов, единых в извечной борьбе православия с исламом» не тільки не пішла геть, а й набирала обертів.
Один «сторонній» приклад. У 2007 році авторка цих рядків випадково натрапила в Інтернеті на інформацію про те, що вийшов перший том книги відомого кримського науковця, заступника директора Бахчисарайського заповідника Олекси Гайворонського «Володарі двох материків». Так називали себе і певний час ними були насправді – кримські хани. Анотація мене зацікавила, і я придбала книгу у автора через Укрпошту. Бо в книжкових крамницях її не було.
Цікавезна праця відкрила мені очі на існування протягом трьох з половиною століть в улюбленому Криму могутньої станово-представницької держави Гераїв. Один з представників якої Менглі Герай спалив Москву, змусивши тікати звідти Івана Грозного.
Про те, що Олекса Гайворонський видав другий том «Володарів…» (2009 рік), і книга є в продажу, я дізналася, коли була у відпустці у Євпаторії. Але в тамтешніх крамницях продавчині настійливо пропонували розкішні видання про імператорські палаци, перебування царської сім’ї у Криму, «победы русского оружия в Крымской войне» тощо. Про Гераїв книжки не було. Довелося знову скористатися послугами Укрпошти. Коли я прочитала у книзі, що Московія платила данину ханам аж до 1700 року, зрозуміла, чому праця про династію творців держави Кримський ханат не потрапила на полиці книгарень.
Книга Владислава Грибовського не випадкова. ЗАКОНОМІРНА
Перечитуючи окремі сторінки Олекси Гайворонського, сповнені пречудовими фактами стосунків українців та киримли, не один раз ставила собі питання: коли ж з’явиться про них ґрунтовна праця? Відповідь на це питання отримала лише зараз, на презентації «Ханської України». Це плід подвижницької праці Владислава Грибовського протягом чверті століття, його невтомних пошуків та визбирування по крихтах фактів ув історичних джерелах, що знаходяться в російських, турецьких, польських архівах. Доступ до яких отримати дуже важко.
Уродженець Нікопольщини, випускник історичного факультету Запорізького національного університету, Владислав Грибовський ще на зорі своєї наукової кар’єри (до якої молодого вченого надихнув професор ЗНУ Анатолій Бойко) зацікавився темою південно-східного українського фронтиту. Їй була присвячена одна з перших ґрунтовних робіт 2001 року, а 2006 року під науковим керівництвом професора Віктора Брехуненка пан Владислав захистив кандидатську дисертацію «Ногайські орди Північного Причорномор’я у XVIII — на початку ХІХ ст.» Нині він є автором понад 200 наукових і науково-популярних праць з історії ногайців, запорозького козацтва, народів Північного Кавказу, Поволжя, Казахстану. У 2002—2007 рр. Владислав Гриьовський на громадських засадах очолював Нікопольське регіональне відділення Науково-дослідного інституту козацтва історії України НАН України, був організатором конференцій з історії запорозького козацтва й Південної України ранньомодерного часу, редактором наукового альманаху «Козацька спадщина» та історико-культурологічного альманаху «Фронтири міста».
Тож, як висловився на презентації професор ЗНУ Володимир Мільчев, книга «Ханська Україна» для Владислава Грибовського – не випадкова і не виняткова. Її поява закономірна, бо ця праця є підсумком багаторічних наукових досліджень не лише козацтва, а й кочівникознавства і тюркології, а також плідної громадської діяльності.
Як розповів на презентації автор «Ханської України» Владислав Грибовський, безкомпромісне протистояння українців реваншистській агресії російського неоімперства посилює запит на розуміння минулого.
“Своїм завданням я вважав уловити специфіку однієї з ділянок українського степового пограниччя, де виникло таке своєрідне явище, як Ханська Україна. Віддавна цей край був строкатим черезсмужжям поселень давніх слов’янських та тюркських народів. Тут перетиналися історичні шляхи українців, молдаван, литовців, турків, кримських татар, поляків, ногайців, вірмен, євреїв, литовських татар, болгар та росіян-старовірів. Усі вони на свій лад змагалися за право жити на тій землі і за те, чия держава нею володітиме”.
І билися, і любилися. Друге навіть більше)
Так, середньовічні держави постійно воювали. Проте й торгували. Билися одна з одною, – але й укладали угоди, ставали разом проти спільного ворога, надавали притулок колишнім союзникам.
Військо запорозьке на початку XVII століття долучалося до з’ясування стосунків між кримськими Гераями, Оманською портою та Московією. Богдан Хмельницький здобув славетні перемоги над польським військом під Жовтими водами та Корсунем за допомогою кримськотатарської кінноти під проводом Туган-бея. Чумаки десятиліттями безперешкодно по сіль до Криму ходили. Зрештою, на землях Османської імперії постала Задунайська Січ. Ясно, що не все було безхмарно. Але на те воно й минуле. У якому потрібно розбиратися, щоб не мислити чорно-білими стереотипами і не переносити їх до сучасності.
Чому й сприятиме «Ханська Україна» Владислава Грибовського – розповідь про розповідь про творення українського простору у багатовимірних взаєминах і стосунках з десятками етносів колишнього пограниччя, які зараз становлять Українську політичну націю.
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки