Форум-вистави, створені студентами, були представлені 16 червня для перегляду та обговорення глядачів у актовому залі другого корпусу ЗНУ.
Перед тим, як розпочати, натхненниця творчого заходу бібліотекарка Лариса Головко налаштувала присутніх [віком від шкільного до пенсійного!] на сміливість та позитивне ставлення до себе.
Представте себе, в чому ви найяскравіші? – І посипалось… Бо знайшлися й впевнені дизайнерки, оператори, кращі студенти, комунікатори, ті, хто любить поспати та шанує котиків…
Згодом робота стала серйозною, та легкість залишилася.
“Чому ти мені нічого не кажеш?” – про невміння бути відкритим та відвертим у спілкуванні.
Моделюючи поведінку дорослих людей, молоді актори показали ситуацію нетерпимості у роботі спортивної редакції. Відповіддю на це стало звільнення однієї із співробітниць.
Невеличкий театралізований сюжет став матеріалом для обговорення: які мотиви були у керівниці Жанни Русланівни? Чи справді була винна співробітниця? А може, – тут втрутилася досвідчена психологиня, – й не дуже хотілося тут працювати звільненій? Може, вона відчувала, що робота її не задовільняє? «Може, ви актриса, а не спортивний журналіст?» – спитала психологиня.
І ці парадоксальні стежки вирішення болючої ніби ситуації й стали ознакою дорослості: не бійся говорити, хто ти є. Не бійся бути тим, ким хочеш…
Друга форум-вистава мала таку преамбулу: дівчата, що її створили, показали символічну інсталяцію…
Відчуженість, самотність військового по поверненні з війни, який стикається із байдужістю частини суспільства: “Я тебе туди не посилав!”
Фабула відразу викликала спротив військового, Михайла Пирога, запрошеного на виставу: “Я сам пішов, нас більшість таких, що пішли самі, й у 2014-му, й у 2022-му! Не григерить мене це!”
Та… гарантувати усім потужні захисні реакції неможливо… Тож, було про що поговорити глядачам цього дня.
Впевнена, простір розуміння та толерантності під час спілкування на сцені та в залі значно збільшився. Маємо дати можливість рости йому далі…
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
