На початку квітня у Незламному хабі «Титан» була представлена форум-вистава на тему «Стереотипи повсякдення». Подію впродовж місяця разом із джокерами готували креативні молоді люди із Запоріжжя і області. Роботу майстерні провели досвідчені джокерки і джокери Театру змін [так називають режисерів форум-театру, та їхні завдання ширші]: Лариса Головко, Ганна Клименко та Олексій Стіславський [за підтримки Марини Муризіної].
Темою дослідження стало втручання усталених стереотипів суспільства на нашу поведінку.
Проаналізувавши актуальні проблеми, взяли такі теми:
вплив гендерних стереотипів при виборі професії,
наслідки жіночої поведінки «Б’є значить любить»,
різниця у сприйнятті Восьмого березня.
Бо форум-театр – це інтерактивний формат, в якому грають не професійні актори, а звичайні люди зі звичайними проблемами, які намагаються знайти шляхи їхнього вирішення разом із глядачами.
“Особлива цінність форум-театру — у «демеханізації» стосунків, як це позначив засновник методу Аугусто Боаль. Через театральні вправи учасники відновлюють здатність відчувати, починають мислити і бачити світ інакше… У форум-виставі є дві основні ролі: протагоніст і антагоніст. Протагоніст – це людина, яку пригноблюють. Антагоніст – той, хто гнобить іншого. Іноді ми можемо бачити себе в цих ролях. Це не завжди погані, негативні ролі. Це ми, це наше життя. І буває, поводимося не досить доречно один до одного, буваємо категоричними, втомленими. І на тлі цього відбуваються подібні ситуації. Поспостерігаємо, що у нас вийшло”, – представила подію Ганна Клименко.
І, виконавши разом із залом прогулянку під умовним дощем і традиційний ритуал: три рази ляснувши в долоні, вигукнути «дія!» – учасники розпочали виставу.
Це три різні сюжети, які стосуються теми стереотипів сьогодення.
Перший: “Цей день настав. Я обираю професію”
На сцені – представниця педагогічного університету, представниця технічного вищого навчального закладу, в центрі енергійна пані, що уособлює Стереотипне мислення суспільства.
Молода дівчина обирає: “Друзі, цей день настав. Я обираю професію. З самого дитинства я подорожувала з батьками різними країнами. І найбільше мені подобалися пам’ятки архітектури та незвичні будівлі. Коли приїздила додому, я хотіла бачити тут щось схоже. Тож, вирішено: я буду архітектором. Хочу відбудовувати нашу країну.
Хлоцець: “Я вмію добре малювати. Вмію складні речі пояснювати простими словами. А ще мені подобається передавати знання. Ким би я міг бути? О, а якщо я стану викладачем образотворчого мистецтва? Я зможу викладати в художній школі та навіть в університеті. А, може, в майбутньому, започаткую власну художню школу з унікальною методикою викладання. І, до речі, маю й досвід: я викладав образотворче мистецтво в своїй школі”.
Рекламні промови представників вишів пропустимо, лише озвучимо таке запрошення: “Вступайте та ставайте справжніми майстрами у власній справі!”
І дівча чимчикує до технічного закладу.
Аж тут до справи береться стереотипне мислення: “Почекай-почекай. Ти не маєш бути архітектором. Це чоловіча професія” – “Але це мрія мого життя. Я хочу себе в цьому спробувати”. – “Послухай, не всі мрії здійснюються. Ходімо. Тобі до педагогічного”.
І хлопцю: “Боже, ти що, ти серйозно? Ти хочеш нянькатися з дітьми?” – “Не нянькатися, а вчити”. – “Та послухай, це не чоловіча професія. Ти годуєш сім’ю. Тобі потрібно йти до технічного університету. Бачив, куди йдуть твої однолітки? Один у моторобудівники, інший в маркетологи, третій математику вчити подався. А ти хочеш бути педагогом?” – “Я хочу і можу це робити. Та ваші докори я не витримую. Ну, повірю я вам. І хай я буду без щастя, і Україна буде без щастя?”
І повертає до технічного вишу…
Друга історія: “Це звичайна сварка і все у нас гаразд”.
Побутова домашня сценка. Чоловік повертається з роботи, його зустрічає дружина, позначена нерівно покладеною помадою та разкуйводженою хусткою. Дуже швидко знайшлася причина для його невдоволення: руку заніс, щоб вдарити…
Донька викликає поліцію: “Алло! У нас випадок домашнього насилля. Прошу, швидше”.
Служба приїздить та не бачить у тому, що трапилося, нічого незвичного.
“Почекайте. Чого ви йдете? Він її побив”. – “У нас таких випадків сотні”. – “І що, кожен випадок ви пропускаєте? Сьогодні він її побив, а завтра вб’є? Мама, мама, вставай, вставай. Ти розумієш що це до хорошого не доведе?”
Та виявляється ще один стереотип штибу «яйця курку не вчать». Ні мама, ні вітчим дівчини не змінюють звичної поведінки. Мама не пише заяву в поліцію: “Це звичайна сварка і все у нас гаразд”.
Молодша донечка грає на килимку: б’є однією іграшкою іншу. Старша нерідна донька викликає невдоволення: чоловік дорікає дружині, мовляв, не так вчиться, не так поводиться. Глухий кут, з якого батьків не можуть витягти ані діти, ні рідня.
Третя історія: “Сховайте свій фемінізм”
Стереотипно весняна. Панянка, вдягнена до свята, чекає від чоловіків уваги та дарунків. Та й отримує – бо ж Восьме березня, жіночий день… По квіточці перепадає й двом іншим дівчатам. Та у відповідь хлопцям – обурення: “Нащо нам ті квіти? Цей день не про квіти. Ми, жінки, боролися за свої права. Ми хочемо бути на рівні з чоловіками…”
Між тим Сереотип декларує: “Розквітає все, зелень довкола, пташки прилетіли… А хтось не хоче слухати, не поважає традиції. Сховайте свій фемінізм, він не потрібен тут. Ви шо, не можете хоча б раз на рік вдягнути сукеночку, губки підмалювати, зачіску зробити? Це ж приємно бачити чоловікам”. – “О, ні-ні-ні!”
І ніхто нікого не переконав…
ПОАПЛОДУВАВШИ акторам, які всі разом вийшли на поклон, взялися обговорювати виставу.
На форум зареєструвалось більше 60-ти учасників, які проявили обізнаність, зацікавленість та запропонували багато сценаріїв втручання [мовою форум-театру це інтервенція].
Актуальність та важливість тем спровокувала гарячі, емоційні промови людей із залу. Глядачі ділились досвідом, розповідали власні життєві історії, шуткували, намагалися витягнути героїв вистав із, здавалося б, тупікових ситуацій. Декілька людей [просто гості форуму!] вийшли на сцену у натхненні обстоювати інтереси пригноблених сторін.
Актори – віддамо належне – міцно трималися своєї ролі.
Що можна змінити?
“Попереджаю, що у форум-театрі можна змінювати всіх, окрім антагоністів – тих, хто пригноблює. Бо інакше сцена втратить свою значимість і цінність. Можна також додавати своїх героїв…” – запросила до участі в інтервенціях Ганна Клименко.
***
Вийшла першою смілива дівчина Поліна: “Насправді, найбільший вплив на своє життя мають абітурієнти. Це ж їхнє рішення. І вони могли б не прислухатися до суспільної думки, впевненіше йти за своїм серцем. Бо їх запрошували до університетів, та вони самі обрали йти не за бажанням. В цій ситуації допомогти може підтримка в сім’ї. Дає впевненість коло спілкування. Мені важливо, що мої рідні та близькі друзі підтримують мене. Мені важливо, що мої батьки та мої друзі за мене. І байдуже на голоси довкола. Такі, хто мій вибір не сприймуть, завжди є та будуть. Навіть якщо я оберу педагогічний університет. Не варто пристосовуватись під вплив суспільства. Головне – те, як я це бачу. Це ж моє життя, врешті-решт, моє майбутнє”.
Акторці, яка символізує Стереотипне мислення, можна тільки поспівчувати: “Я тобі кажу, іди до педагогічного. Чому ти мене не слухаєш, га?” – “Тому що я не хочу слухати”. – “А ти послухай”.
Думка із залу: “Як представник архітектурної спеціальності, скажу, що наразі цей стереотип руйнується. У мене в групі я з 25-ти осіб – 15 дівчаток та 10 хлопчиків. Та хотів би подякувати Полині за цю гарну імпровізацію”.
Джокерка Ганна: “Шукати однодумців – це один із підходів до вирішення цієї проблеми. Дійсно, коли ви разом генеруєте якісь нові ідеї, нові виходи, то все ж таки набагато легше долати перепони. І навіть якщо така махіна, як суспільство, на вас тисне, то можна якось з цим впоратися”.
Поліна продемонструвала, яку силу надає людини відчуття батьківського тилу.
Та буває, що й батьки виставляють дітям умови: ми тебе підтримуємо, якщо ти йдеш туди, куди ми хочемо, інакше не дозволяємо.
“Можливо, у когось є інша стратегія, як можна допомогти нашим абітурієнтам визначитися у професійному виборі?” – запитала джокерка Ганна.
І на цю життєву ситуацію раптом трапився яскравий монолог хлопчини із залу. Він вийшов символізувати підтримку актору, який швидко покинув мрію бути вчителем малювання. І, по-перше, взяв цього героя міцно за руки, і вдвох вони були непохитні перед громадською думкою, породженою Стереотипами.
А потім запропонував альтернативний план подій: “Мене звати Антон. Я хочу зіграти роль цього хлопця”.
“Раз-два-три, дія!”.
І всім раптом здалося, і пані Ганна це підтвердила, що на сцені з’явилося два антагоністи. В момент, коли на тебе нападають, ти розумієш: ага! найкраща стратегія – це напасти першому. Ну, так Антон на зазіхання на свій вибір і зробив.
Чому? Виявилося, мав досвід: “В моєму житті було подібне. Я десять років ходив до музичної школи. Я – піаніст, все йшло добре. А потім, коли захотів далі вчитися музиці, батьки на мене здивовано подивилися: «Ти що це придумав??? Дивись, у тебе батько нормальний, дід нормальний. А ти що? Яка музика?»
І у мені тоді нестало сил з матір’ю сперечатися. Мені було дуже мало років – 15.
А зараз я, слава Богу, розумію, що слухати навіть близьких людей – не особливо важливе заняття. Тобі щось говорять? А ти думаєш так? То й роби так, як вважаєш за потрібне. Що тобі кажуть, це вже інше справа. Що подумають люди? Мені це найменше нині хвилює. Ми живемо тим, що обираємо. Ми не живемо тим, будуть нас визнавати чи ні. Ти живеш, і це твій вибір. У мене все”.
Роль зіграна потужно. Всі аплодували.
***
Родинна історія теж викликала бажання змінити хід подій.
Думки в залі:
“Усі кажуть, що винен чоловік, але й жінка, яка потребує допомоги, навіть не намагалася вирішити цю проблему”.
“Проблема в тому, що багато жінок, у яких немає внутрішньої опори, щоб протидіяти чоловікам, котрі так от поводяться. І це також негативно впливає на дітей, які беруть приклад, своїх батьків, і потім все повторюється”.
“Я б не хотів звинувачувати жінок, бо хіба жінка каже: вдар мене або зламай мені ніс? Вона такого не робить. А й фізична сила чоловіка, і часто – фінансова залежніть це провокує, тому не применшуйте роль агресора.
Це так само, як казати, що Україна спровокувала Росію. Не треба так, я вас прошу”.
“Я думаю, тут ряд проблем, і одна з проблем в тому, мені здається, що агресори мало стикаються з адекватним ситуації спротивом”, – думки із залу.
Джокерка Ганна: “То ви вважаєте, що нічого не можна змінити в цій сцені? Можна? Можна. Дякую”.
Вийшла пані Наталя, назвала момент, коли впродовж дії вистави можна сказати стоп, і вона втрутиться.
“Привіт Сонечка! Добрий день! Як там мама, моя однокласниця, давно не бачила її. Ох, та я дивлюся, у вас тут нічого не змінюється… Вставай, – піднімає побиту однокласницю. – Вставай… Сідай за стіл. Скажи, будь ласка, сонечко, що з тобою сталося? Ми ж з тобою разом вчилися. Ти пам’ятаєш, про що ми мріяли? А нині я не бачу, що в тебе все добре”.
На майже безсловесне махання руками, продовжує: “Дивись, мала яка залякана в тебе. Ти вважаєш, що це щаслива сім’я? Щось я не бачу тут навіть фруктів для дитини. Нема нічого, тільки горілка, як завжди.
Будь ласка, якщо тобі потрібна якась допомога, ти ж знаєш, я маю зв’язки, зможу допомогти. Ти ж освічена людина, ми ж з тобою разом вчилися. Давай спробуєш піти, як ти хотіла, працювати журналісткою, пам’ятаєш? У тебе ж були перспективи.
Скажи мені, коли це все в твоєму житті почалося? Ти з першим чоловіком розвелася і вважаєш, що тепер маєш терпіти цього? Чи він допомагає тобі? Я не знаю, як на тебе вплинути, але знаю, що діти твої не мають так жити. Ти знаєш мій номер телефону, і я завжди тобі допоможу. Якщо вирішиш, дзвони, будь ласка”…
І на всі ці намагання героїня, побита дружина агресивного чоловіка, не відповідала. Сиділа беземоційно, типу все добре, облиш мене, ми нормальна родина… [дуже добре грає свою роль].
І всі побачили супротив стереотипів і неможливість порозуміння двох світів… Наталя, пропонуючи кілька виходів із ситуації, не побачила жодної відповідної реакції на свої слова.
Героїня не дослухається. Перебуваючи у заляканому, зашореному стані, не може бачити з нього своє реальне життя.
“Допомогти можна тільки тому, хто цього хоче. Ця жінка, по-перше, й не розуміє, що їй потрібна допомога, а, по-друге, вона каже, що в неї все нормально. І щоб її переконати, треба постійно з нею розмовляти. Та навіть терапія у психолога недоступна, бо ж треба, щоб вона туди дійшла, а насильно її затягнути туди ніхто не може”, – голоси із залу.
Почали навіть виправдовувати антагоніста: “Можливо, чоловіки так поступають, тому що у них немає друзів, які б могли наштовхнути на якусь іншу думку?
І вистрибнула цікава заміна: потенційний друг Колі. Представляється: “Мене звати Тетяна… Ой, Вася! Коли він почне кричати, я зайду до нього, начебто у справах, і спробую змінити ситуацію – буду імпровізувати”. – “Окей, тільки без драки”.
Колю, до речі, також грає мила дівчина.
Вася приходить в оселю Колі.
Hello – Hello. – “І чого ти на неї кричиш? Ти що, не любиш своїх дітей?” – ”Що???” – “Ну, чого ти? До мене б прийшов, ми б випили горілочки разом. Чого ти на неї кричиш? Я розумію, що втомлений, але ж це не причина, щоб визвірятися на свою дружину”, – Коля щось белькоче, виправдовуючись: “Ну і що? Це ж діти. Квіти життя”.
Обійнявшись, разом йдуть… Сміх невпинний.
“Як ви вважаєте, чи вдалося реалізувати мету? Я дуже не впевнена, що жінці допомогли”, – питає зал Ганна Клименко.
І тут говорить постраждала: “Мені було приємно що Вася мене захищав і намагався Колі щось пояснити”. “Та чи змінило це ваше становище?” – “Ні”.
***
Про третю виставу скажу коротко: поляризація не подолана. Є жінки по обидва боки розуміння жіночності.
“Мені здалося, що в третій сцені трошки образили жінок, які обирають для себе материнство і шлюб. Восьме березня – ще й про те, що всі жінки мають право обирати, чого вони хочуть. І немає нічого поганого, якщо ти хочеш умовно-стереотипного типу життя”, – є й така думка.
А ще одна думка почута була мною від пані, з якою разом ми йшли на зупинку. “Яка там гендерна нерівність, яке домашнє насильство… Це не проблеми. Чоловіків немає, гинуть на війні”… Це не стереотип. Це наша реальність. Є про що далі говорити на форум-театрах.
***
Як розповіла Ганна Клименко, робота триває: “…на цьому форумі була присутня жіноча група непрофесійних акторок, для яких я вже другий місяць проводжу майстерню у просторі Вільна. І це наступний форум, який ми будемо проводити у Запоріжжі.
Радію, що методика театр-форуму продовжує привертати увагу до суспільнозначимих проблем, ще більше набуває своєї значимості і розширює своє визнання у суспільстві”.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Майстерня театру-форуму для молоді міста Запоріжжя і області проходила на замовлення членкинь спільноти Україна Мрії за підтримки міжнародного проєкту Blue Hearts, що реалізується NGO Young Agents of Change у співпраці з партнерами та фінансується Європейським Союзом в рамках програми Еразмус+
