Вільно трактуючи «Геній місця» Петра Вайля, зв’язок людини із місцем її походження – загадковий, та очевидний. Вплетемо ж до історії наше місто.
Декілька років тому на запрошення запорізького Artforum’у Запоріжж я відвідав публіцист та письменник, колумніст «Українського тижня» Юрій Макаров… І разом із запорізькими краєзнавцями доклав до історії своєї родини декілька запорізьких адрес та дахівку.
Згадав «Генія місця» Юрій Макаров – а вони разом із Петром Вайлем починали ці мистецькі подорожі екранізувати, знімаючи, доїхали з оператором до Сицілії…
А от до пошуку олександрівської гілки родини Юрія Макарова авторку декілька років тому підштовхнула його «інтелектуальна автобіографія з фокусом на самоідентифікації та її формуванні» на сторінках книжки R2U.
Там, між фотографіями початку XX сторіччя та сімейними спогадами, читались деякі питання без відповіді. Деякі прогалини вдалось заповнити. Та коли саме до повітового міста Олександрівська приїхали брати Майдачевські, випускники юрідичного факультету Київського університету, достеменно поки невідомо. А ось прокласти маршрут передмістям, де мешкали Майдачевські, додати документами Запорізького обласного державного архіву емоційного забарвлення ми спромоглися – прекрасним святковим днем 14 жовтня.
Наша подорож мала б назву іншої книжки Юрія Макарова – «Подорож дилетантів» – якби з ми не взяли з собою історика Валерія Стойчева, чи не найкращого знавця історії Олександрівська.
Адреси вже не існуючих будинків на декомунізованій вулиці Святого Миколая, на зниклих Філіпівській та Сагайдачній – стали зупинками нашої невеличкої екскурсії.
На примхливо викрівленій вуличці передмістя, у будинку на Сагайдачній, 14, мешкала жінка на ім’я Софія Йосипівна, жінка шляхетного походження, прабабуся Юрія Макарова, яка більш ніж сто років тому започаткувала зошит, “куда на протяжении всей жизни записывались рецепты кулинарных блюд, солений, варений… Записи на первых страницах почти выцвели, они написаны пером, с «ятями» и «ерами»” – мовою оригіналу, з оповідання «Пасха».
Зошит унаслідував дід Юрія Володимировича, Павло Іванович Майдачевський. За цими записами, до речі, у родині Макарових готують сирну паску вже друге століття поспіль…
Вулицю Сагайдачну – скоріше, спогади про неї – ми тоді шукали між новобудовою на валах Олександрівської фортеці, школою дореволюційної доби та сучасною гімназією №2 за мапою старого міста. На подвір’ї вже й духу нема тих дореволюційних часів, коли слобідські діти грались на валах фортеці, поставленої на загарбаних козацьких землях. Неподалік протікала судоходна на ті часи річка Московки, а далі – городами – недалеко і до Дніпра…
Біля паркану, якій позначає кордони нинішньої котельні концерну «Міські теплові мережі» на вулиці Святого Миколая, ми постояли деякий час, намагаючись визначити місце будинку №83. За цією адресою [вулиця мала царську назву – Миколаївська], проживала родина Олександра Львовича Майдачевського.
За метричними книгами, збереженими у Запорізькому обласному державному архіві, дітей Олександра Львовича Майдачевського, синів Павла та Леоніда, доньку Ксенію, народжених на початку XX століття, похрестили у Філіпівській церкві…
Примружившись, можна побачити вигин старої вулички, орієнтуючись на абриси деяких дивом вцілілих будинків. Поки ми поринаємо у спогади, Валерій Стойчев подає Юрію Макарову дахівку із підписом «И.В. Малеев». Можна обрати й з підписом «В.Г.Щекатихинъ». Плануємо з часом зустрітися із Юрієм, нащадком цього олександрівськкого підприємця. Ще маємо вибір не забутих імен, принаймні в якості складових втрачених будинків Олександрівська.
Це ми до чого згадуємо? Родина Майдачевських причетна до появи першої у нашому місті бібліотеки. У документах ДАЗО поряд із «непременными членами» Олександрівської міської публічної бібліотеки – тодішнім мером Феліксом Мовчановським, директором механо-технічного училища Д. Піддерегіним та начальницею міської жіночої гімназії З. Яновською, у списку правління від повітової думи – Яків Новицький та члени його родини та Олександр Майдачевський, двоюрідний прадід Юрія Макарова. Це люди, які грошима та, сучасною мовою – волонтерською роботою – підтримували створення у 1904 році цього першого в Олександрівську закладу культури. Бібліотеку тоді розмістили в одному з кутів залу засідань думи – нині це овальна зала Запорізького обласного краєзнавчого музею. Бібліотека працювала у вечірні години, коли не було засідань. Тут можна було знайти тогочасні газети, журнали із літературними додатками, видання наукового змісту… Біографія Запорізької обласної універсальної бібліотеки, яку добре досліділа одна з її директорок Інна Степаненко, починалася так.
З 1915-1916 років виникла ідея створення в Олександрівську краєзнавчого музею. І до цієї справи причетні Яків Новицький, збирач усних та матеріальних старожитностей Запорозького краю, та Олександр Майдачевський – за документами Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Приміщення для зберігання музейних експонатів було надане у недавно збудованому в Олександрівську Народному домі. Зараз неподалік цієї важливої для історії нашого міста споруди, яка вже більше двох десятиліть перебуває у фінансовій пастці, – мурал із портретом Якова Новицького. Неподалік і наш краєзнавчий музей, який планує наступного року відзначати сторіччя, та історія якого мала б подовжитись на ці дореволюційні декілька років існування його передвісника.
Іван Львович та Олександр Львович Майдачевські – збіднілі представники дворянського роду, оселившись в Олександрівську, стали учасниками багатьох непересічних та трагічних подій початку XX століття. Прадід Юрія Макарова, Іван Львович, загинув під час революції 1905-1906 року. Його професійним обов’язком – як судового слідчого – було саме придушення повстання. Радянська ідеологія не залишила йому шансу на світлі спогади – тим ретельніше варто осмислити тогочасні події неупередженим поглядом із сьогодення.
Два його сини воювали у Першій світовій війні, обидва стали Георгіївськими кавалерами. “Дітей було більше: Лев, Павло, Григорій, Петро, Марія й інвалід з дитинства Вака (?), який рано помер. Петро, здається, в білих не встиг послужити за віком (хоча свою «десяточку» акуратно від «визволителів» отримав), а от Григорій, схоже, мав таку нагоду, а потім він цілком свідомо пішов до Власова й просто дивом устиг збігти до Америки після 1945-го”, – додає родинних спогадів Юрій Макаров.
Старший Лев Іванович, – посмертно, у 1914 році. Молодший Павло Іванович Майдачевський, дід Юрія Макарова, отримав жовтий солдатський Георгій у 1917-му, напередодні радянських часів. Далі колишній олександрівський хлопець – офіцер-білогвардієць, далі уже в еміграції — студент-юрист, потім слухач семінарії, нарешті диякон і священик. Одружився у Болгарії, деякий час жив із родиною у Франції, працював, намагаючить прогодувати велику родину, поховав у Болгарії дядька, того самого Олександра Львовича Майдачевського… Павло Іванович мав неспокійну вдачу й весь час шукав себе, доки не повернувся на батьківщину у 1958-му. Чи не найяскравіше докладаення сил його дієвої натури – служіння старостою у київському Володимирському соборі, який із збиткового релігійного закладу під опікою діда став прибутковим – і це в атеїстичні радянські 1960-1970-ті.
Мати Юрія Макарова, з якою, за висловом Юрія Макарова, авторка має сепаратні стосунки, – українська камерна співачка Марія Павлівна Майдачевська. Народжена 1931 року в Парижі, із філологічною освітою Софійського університету, вона об’їздила з гастролями тодішню радянську імперію від Калінінґрада до Южно-Сахалінска й від Норільска до Душанбе, несучи її народам Скарлатті, Моцарта, Чайковского та Дебюссі… – смілово популяризую цю інформацію з її сторінки у Facebook. Там же можна знайти лінки на її чудові записи.
Родинні подорожі у часі та просторі випробують та збагачують одночасно. Вже збагнувши велике коло родинних зв’язків, в інтерв’ю Ігорю Померанцеву два роки тому Юрій Макаров визнавав: “Я продукт движений по миру моих ближайших предков. Папа мой похоронен на русском кладбище Сент-Женевьев-де-Буа, под Парижем. Дед мой со стороны отца, который Макаров, похоронен в Буэнос-Айресе. С другой стороны дед, мамин отец, тот, который священник, похоронен в Киеве, а его родной брат под Нью-Йорком. Кузены по всему миру: от Новой Зеландии до Нормандии. …это множество листиков, веточек, ответвлений, я себя хорошо в нем чувствую”.
Маємо підживлення і української гілки родини. У Запоріжжі Юрій Макаров зустрічався із чотиририюродним братом по лінії двоюрідного прадіда Олександра Львовича. Сергій Майдачевський – тренером з академічної греблі, та не тільки спортсмен, а ще й музикант та художник.
Знов згадуючи Петра Вайля, маємо додати, що у точках перетину людини з місцем її походження виникає нова, невідома раніше, реальність…
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
